Темна синя вода. Потік

Не ходи, Савичу. Стiй краще тут, роби селфiки з дiвчатами-шанувальницями. Свiт змiнився. Кiлометра не пройдеш, як у пункт прийому металобрухту здадуть. Он, з могили Лесi Украiнки бронзовi гiрлянди поцупили.

Зi Сковородою моя дiвчина сфоткалася, а з сестрою не стала, бо та була не дуже фотогенiчна. Ще ii зацiкавили старовиннi меблi, вази, химернi глечики з глини, порцеляни та скла, а я застряг у класi з лавочками, столами та старовинними пiдручниками на них.

Присiв. Озирнувся. На заднiй стiнi хтось мальовничо розвiшав старi кожухи та свити.

Логiчно, тодi в школах не було гардеробiв. І свiтлодiодних ламп не було. Все освiтлення – вдень з маленьких склепiнчастих вiконечок, а вранцi чи ввечерi – свiчками. Тьмяними, миготливими свiчечками, якi добрi для створення романтичноi обстановки, а для читання не сказати щоб дуже добрi.

А що тут вивчали? Фiзику з математикою? Навряд чи.

Я зазирнув у найближчий пiдручник. Бiльшiсть лiтер глузливо дивились на мене хитромудрими завитками й пiзнаватися не бажали.

Вдалося розрiзнити хiба що «яко Ісус рече».

Зрозумiло. Хто б сумнiвався.

Моя дiвчина захопилася полив’яним дивом на пiдвiконнi й клацала його з рiзних бокiв. Див був чоловiчого роду – не диво, а саме див, сакральна така iстота походження мало не арiйського, явний спадкоемець зороастрiйських або ще давнiших культiв. Широка сонячна морда приязно посмiхалася, оточена промiнчиками-протуберанцями, а бараняче тiло переливалося м’язами. Ех, простежити б, як дiйшли до нас диви – чи прямо з шумерських барельефiв, чи кружним шляхом, через слов’янськi анiмалiстичнi культи?.

.

Цiкаво ж.

Звiсно, за часiв Григорiя Савича не стояв тут цей див. І орел з черепахою не стояли. Й замiсть iнших фiгурок також стояли грубi свiчники з недопалками. Чому грубi – ну хто ж у школi поставить тендiтну чи гарну рiч? Одразу або розiб’ють, або ноги прироблять.

Я дивився на дива, див на мене, але не бачили ми одне одного, бо подумки я сидiв на цьому мiсцi двiстi рокiв тому й слухав мудрi притчi мандрiвного фiлософа.

Втiм, кажуть, недовго Савич тут працював. Не прижився. Чи то нудно було на одному мiсцi сидiти, чи зжерли колеги – в навчальних та наукових закладах це раз плюнути; але, кажуть, звiльнився та й подався в мандри.

У радянськi часи невизнанi поети, музики та науковцi йшли в кочегари. Хтось з них потiм отримав Нобелiвську премiю, але бiльшiсть так безвiсно й згинули вiд синьки та нестерпноi мерзотностi дауншифтiнга.