Темна синя вода. Потік

Були спроби знищити самi нацii – украiнську та польську.

Я стояв i дивився на пам’ятник тим подiям, а з постаменту до мене радiсно й дурнувато посмiхалися задоволений кучерявий московит i трохи розгублена украiнка.

Чи була можливiсть Виговському втриматись?

Я так думаю, що була.

Перш за все, нi в якому разi не можна було погоджуватись на скорочення озброень, зокрема, на зменшення кiлькостi козацького вiйська з шiстдесяти тисяч до тридцяти. Скорочення озброень – процес невiдворотний; раз почавши його, краiна вже не може спинитися.

Радянський Союз, розпочавши скорочення озброень ще за Хрущова, кiнець кiнцем таки програв «холодну вiйну».

Так, утримувати велике вiйсько фiнансово важко. СРСР не втримав. Видушив з селян та робiтникiв все, геть усе, останнiй хлiб у селян, розпродав вироби мистецтва, обклав податками свинячу шкiру й фруктовi дерева. Не втримав. Упав.

Нема у соцiалiстичного ладу великого фiнансового акумулятора, щоб пережити важкi часи.

А у Виговського був! Акумулятором була розбагатiла на вiйнi козацька старшина.

Поступово обкладаючи iх новими податками та iншими поборами, можна було пiдтримувати велике вiйсько у боездатному станi.

Причому поступовiсть – дуже важливий момент. Одночасне «розкуркулення» олiгархiв майже неминуче призведе до заколоту та усунення олiгархоборця. Або навiть до фiзичного знищення. Нинi так чинять Путiн i Порошенко, й на момент моеi, так би мовити, емiграцii, справи у обох iшли непогано.

Не можна було вiддавати зовнiшню полiтику. Пiдтримка союзникiв i формування у них правильноi точки зору на подii – дуже важливий чинник.

Вчасне втручання iноземних держав не раз зупиняло вiйни – наприклад, росiйсько-грузинську вiйну зупинила не грузинська армiя, а десант президентiв у Тбiлiсi, хоча здавалося б, хто iх слухав, особливо нашого пасiчника. А бач, допомогло.

І, нарештi, слiд було негайно, негайно, негайно розпочинати внутрiшнi реформи, зокрема, розвивати законодавство та iнституцii влади.

Але це я, звiсно, загнув. До Конституцii Орлика лишалося ще кiлька десяткiв рокiв, а до Переяслава – ще з годину неспiшного трюхикання у сiдлi.

Там, у двадцять першому столiттi, в дворику колегiуму нас привiтно зустрiли бронзовий Григорiй Савич й сестра дружини сина водiя маршрутки. Жiночка посмiхалася, бо ми були геть затрушенi снiгом й, мабуть, вигляд мали геть кумедний, а Сковорода замрiяно дивився кудись за обрiй i явно хотiв вiдiрвати бронзовi босi ноги з постаменту та й рушити свiт за очi.