Ратники князя Лева

Навiть Воiшелк, ревний прихильник православ’я, розумiв, що пояснювати людям, якi вiками вiрили у силу видовбаного зi стовбура iдола, у чому рiзниця мiж главенством папи i Царгородом, даремно. Русичi поклонялися Зельмановi[3 - Зельман – язичницький бог на Галичинi i Подiллi.], а не якомусь незрозумiлому Спасителю.

– Лев буде незадоволений, – сказав Шварно.

Воiшелк навiть не став заперечувати. Натомiсть вiн лише знизав плечима: мовляв, це вже не моi клопоти i вирiшувати iх не менi.

Зрештою, Воiшелк поспiшив закiнчити обiд, пославшись на те, що ще сьогоднi хоче прибути до свого монастиря, аби останнi днi перед Великоднем (найважливiшi днi!) провести у молитвах.

Вже увечерi, коли надворi шумiла рясна весняна злива, Рамуне зайшла до покоiв чоловiка. Шварно стояв перед вiдчиненим вiкном i споглядав, як внутрiшнiй дворик перетворюеться на водойму.

Рамуне пiдiйшла до Шварна й обережно, щоб не налякати, торкнулася чоловiкового плеча.

– Надумав щось? – поцiкавилася вона.

Шварно вiдповiв не одразу.

– Знаеш, чого найбiльше хочу я? Об’еднати русiв i литвинiв, – озвався вiн. – Власне саме через це зголосився правити з твоiм братом. Тепер же, коли Воiшелк вiдрiкся… не знаю…

– Ти боiшся Лева?

– Лев на те й лев, щоб його боялися, – усмiхнувся Шварно. – Але нi, не боюся. Ми ж брати, сини Данила. А вони з дядьком Васильком жили у мирi все життя.

– То, може, запитати поради у дядька? – запропонувала Рамуне.

Шварно вкотре захопився мудрiстю дружини. Вона сказала якраз те, до чого вiн сам дiйшов пiсля довгих роздумiв.

– Люба, я вже думав про це, – зiзнався Шварно. – І гадаю, що це единий вихiд. Ти маеш рацiю: потрiбно провiдати дядька, попросити поради. Зрештою, вiн единий, хто ще мае вплив на Лева. Отож накажи слугам приготувати на завтра коней.

– Чому так спiшно? – здивувалася Рамуне. – Може, пiсля Пасхи?

– Та скiльки там iхати до того Володимира! А якщо у Литвi комусь захочеться дiзнатися, чому Воiшелк не у Новогрудку, а в монастирi? Гаятись нiколи! А повернутися встигну вже у четвер.

Рамуне змушена була погодитися з думками чоловiка. Вона залишила його самого. Шварно Данилович все ще споглядав дощ.

II

Через пiвнiчну браму Львова в’iхав вершник. Цi мiськi ворота (як, зрештою, й iншi три) були як насмiшка над мiстом. Ось i цей вершник вiд побаченого навiть зупинив коня, аби переконатися, що це йому не привидiлося.