Ратники князя Лева

Як i Шварновi, княгинi Рамуне виповнилося тридцять п’ять рокiв, але i досi вона зберегла свою ще не зiв’ялу красу, якою так пiдкорила колись четвертого сина могутнього руського князя. І хоч у княжого подружжя так i не народилися дiти, Шварно обожнював свою Рамуне, як i того пам’ятного дня, коли приструнив ii батька – Мiндовга.

– Щось трапилось? – запитала Рамуне iз помiтним акцентом, що не зник навiть пiсля чотирнадцяти рокiв життя серед русичiв.

– У Холм прибув твiй брат Воiшелк, – повiдомив Шварно.

Для Рамуне це стало несподiванкою, у чому вона й зiзналася.

– Ти з ним зустрiвся?

– Ще нi. Велiв приготувати обiд. Гадаю, саме там усе з’ясуеться. От тiльки не хочу, щоб причина появи Воiшелка заскочила мене зненацька.

– Ти хочеш, щоб я поговорила iз братом? – запитала Рамуне.

Шварно вкотре був вражений iнтуiцiею дружини.

– Гадаю, що це буде не зайве, – сказав вiн. – Хоча за трапезою будемо лише ми утрьох, не хочу видатися необiзнаним щодо справ свого спiвправителя i швагра.

Зустрiвшись iз братом, Рамуне, тим не менше, не змогла добитися вiд нього хоч якогось пояснення. «Хочу все змiнити», «скажу Шварновi» – ось i все, що почула вона вiд брата.

Для Шварна i перше, й друге не було чимось новим: Воiшелк уже давно метався мiж вибором: княжий стiл чи келiя збудованого ним же монастиря. А те, що вiн не вважав за доцiльне посвячувати будь-кого, навiть рiдну сестру, у такi справи, було зрозумiло – не жiноче це дiло.

Скоромний, як завше для Шварна, обiд для Воiшелка виявився занадто неприйнятний, особливо в останнiй тиждень перед Великоднем. Для Шварна, а тим бiльше для Рамуне, така пересторога була зайвою, але вони лише мовчки спостерiгали, як родич задовольняеться рiзною квашениною, яку запасли ще минулого лiта.

У трапезнiй, де зазвичай проходили пишнi учти iз десятками запрошених гостей, вони були лише утрьох. Слуги понаставляли наiдкiв i зникли, щоб не турбувати своею присутнiстю княжу родину.

– Вас обох, безумовно, цiкавить, чому я тут, – почав Воiшелк.

Шварно кивнув.

– Що ж, тодi слухайте. У мене визрiло остаточне рiшення: покинути цей грiшний свiт i присвятити решту свого життя Боговi.

– Невже? – вихопилось у Рамуне, причому сказала вона це рiдною мовою.

– Так, – повторив Воiшелк. – Цього разу – остаточно!

Рамуне ошелешено перезирнулася з чоловiком.

– Але чому, брате? Що тобi у тiм монастирi? – запитала вона.

– Спокiй.