Мій друг Франц Йосиф

 – Для мене Малгожата всього-на-всього лише флiрт, який нi до чого не зобов’язуе. Що у тебе? Дiзнався щось?

Замiсть вiдповiдi я поклав на стiл принесений Людковичем папiр. Карл Людвiг побiжно продивився список, пiсля чого поклав його на стiл.

– І хто? – запитав вiн таким тоном, неначе справдi бажав зараз же отримати вiдповiдь.

– Якби це було так просто, ваша iмператорська величносте! – вiдповiв я. – Хоч деякi думки у мене виникли.

– Тодi прошу!

Лише тепер Карл Людвiг запросив мене присiсти (щоправда, досi вiн також стояв).

Умостившись у зручному крiслi, я почав:

– Гадаю, що не помилюся, коли вiдкину мiсцевi громади i сконцентруюся на iноземцях.

– Чому? – здивовано поцiкавився ерцгерцог.

Напевне, вiн не сподiвався почути таке вiд мене.

– Я вже говорив вам, що подiбна iнформацiя поступила вiд Генерального штабу i це пов’язано з мiжнародною обстановкою. До того ж важко припустити, щоб вашого найяснiшого брата так не любили його пiдданi, щоб зважитися на таке.

– Ти пам’ятаеш Лiбенiя? – перебив мене ерцгерцог.

Запитання мене здивувало. Чи пам’ятаю я Яноша Лiбенiя? Божевiльний угорець, гнаний помстою за придушення заколоту 1849 року, два роки тому напав на Франца Йосифа пiд час прогулянки каринтiйським бастiоном столицi i здiйснив спробу вбити. Якби не миттевi дii ад’ютанта цiсаря полковника О’Донела i якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цiсаря, але й довершити задумане.

– Звiсно, пам’ятаю, адже я був присутнiй, коли його повiсили, – вiдповiв я.

– За ним також нiхто не стояв. На судi вiн визнав, що дiяв самостiйно. А якщо i тут повториться подiбне?

– Але тут нiкого не придушували!

– Зате стрiляли з гармат по мiсту! Не скажу, що когось убили, але i тут може знайтися свiй Лiбенiй.

– Можливо, ви маете рацiю, ваша величносте, але тiльки в одному: хтось може використати одну з мiсцевих громад для своiх цiлей.

– Яких?

– Одного разу ваш брат розповiв менi, що усi задiянi у Схiднiй вiйнi держави висловлюють незадоволення тим, що Австрiя досi не пристала до жодноi сторони.

– Менi це вiдомо, – вiдказав Карл Людвiг. – На днях брат писав менi, що посол Олександра ІІ дорiкнув йому, щоправда, у завуальованiй формi, що, враховуючи ту послугу, котру для нього зробив батько теперiшнього царя, вiн управi сподiватися на вiдповiднi кроки, натякаючи на вступ у вiйну на боцi Петербурга.