Мій друг Франц Йосиф

Здавалося, безладно побудованi обабiч дороги будинки, до того ж жителi яких явно не належали до оточення магiстрату мiста, тим не менше утворювали на диво цiлiсний ансамбль, який, щоправда, не мiг похвалитися красою або хоча б елементарною гармонiею.

Практично усi будинки потопали у зеленi садiв. Деякi дерева вже заплодоносили, iншi ж iще чекали свого часу.

– А ось i Гицлiвська гора! – озвався мiй супутник i показав на пiдвищення праворуч.

– Перепрошую? – не зрозумiв я. – Гицлiвська? Що це означае?

– Колись тут мешкав мiсцевий шкуродер, по-тутешньому «гицель», – пояснив супутник i вже тихiше додав: – Вона ж гора Страт.

Менi було вiдомо, що тут час вiд часу виконувалися вироки особливо небезпечним злочинцям, але знав я i про те, що востанне це сталося чи не сорок рокiв тому. За цей час можна було б уже й забути про це.

– Хiба тут iще досi страчують? – запитав я.

– Не далi як вiсiм рокiв тому на цьому мiсцi повiсили, прошу пана, справжнiх полякiв Юзефа Капусцiнського та Теофiла Вiсьньовського.

– За що?

– Перепрошую пана – за шию, – спробував пожартувати супутник, але одразу зрозумiв, що жарт вдався недоречний. – Пани Вiсьньовський i Капусцiнський лише хотiли добитися вiд попередника свiтлiшого цiсаря захисту вiд зазiхань на своi свободи.

– І хто тi люди, якi намагалися так пiдло зазiхати на свободу полякiв? Чи не русини? Ой, пане Пелчинський, здаеться менi, ви лукавите, – сказав я.

– Що ви, пане Рутецький! Борони Боже мене вiд такого! – заперечив супутник.

– Тодi просвiтiть мене, пане Пелчинський! Я так розумiю, iхати нам залишилося небагато, але i вас важко назвати Шахерезадою…

– Перепрошую? – не зрозумiв Пелчинський.

– В арабiв е такий збiрник казок, котрi протягом трьох рокiв iхньому правителю розповiдала його дружина. Кожноi ночi, мушу зазначити!

– Не читав!

– Охоче вiрю i насмiлюся порекомендувати при нагодi все ж прочитати.

– Спочатку свого правлiння найяснiший цiсар Франц Йосиф навiть прихильно ставився до русинiв, – говорив Пелчинський. – Я кажу «навiть», бо дозволив в унiверситетi Франца Першого[3 - Тепер – Львiвський нацiональний унiверситет iм. Івана Франка.] вивчати iхню мову. І чим усе це закiнчилося? Чим вiддячили невдячнi русини?

– І чим вiддячили?

Мене дедалi бiльше цiкавила ця розмова.