Мій друг Франц Йосиф

Розмова протiкала також мляво, i стосувалася вона наших спiльних знайомих, останнiх новин у Вiднi, який Карл Людвiг залишив три мiсяцi тому, був вiдiрваний вiд столичного життя i, ясна рiч, горiв бажанням бути в курсi останнiх подiй.

Зрештою, i ерцгерцог, i я розумiли, що за столом у присутностi лакеiв, якi постiйно пiдносять все новi страви, про щось серйозне говорити не те що не прийнято, але й небезпечно. Тому розмова вийшла спокiйна й невимушена.

– Як почуваеться баронеса Каролiна? – поцiкавився ерцгерцог, коли лакеi востанне наповнили нашi келихи вином.

 – Барон фон Фiшбах бiльше не противиться вашому весiллю?

– Милостивий пан такий добрий до мене, що згодився пробачити своему майбутньому зятевi усi моi попереднi грiшки, – повiдомив я.

– Усi? – здивувався ерцгерцог. – Барон хiба святий отець, щоб прощати все? Чи йому вiдомо не про все?

– Про все знае лише Всевишнiй! – зi знанням справи вiдповiв я, бажаючи закiнчити цю неприемну для себе розмову.

На мое задоволення, Карл Людвiг зрозумiв мiй натяк.

За його пропозицiею, ми перейшли до сусiдньоi кiмнати, де на невеликому столику бiля вiкна вже парувала духмяна кава. З вiкна вiдкривалася чудова панорама площi Фердинанда. Червневе сонце вiдiгнало вранiшню мряку, висушило брукiвку, i тепер нею смiливо, не боячись забруднитись, прогулювалися мiстяни.

Рiчку Полтву пiд площею заточили у тунель, i незахованою вона була лише перед вiкнами резиденцii ерцгерцога.

Карл Людвiг кинув у чашку двi ложечки цукру, перемiшав i обережно надпив.

Я завжди пив каву без цукру i без молока. Любив гiрку. Вона менi приносила задоволення.

– Розповiдай! – чи то запросив, чи наказав ерцгерцог. – Яка справжня причина твоеi появи тут? Я ж розумiю, що посилати свого найкращого друга до одного з мiст, котрi мае намiр вiдвiдати, мiй брат просто так не буде. Мае бути причина, й вагома причина. Я не помиляюся?

Я завжди захоплювався iнтуiцiею братiв.

– Нi, ваша величносте, ви не помилилися. Причина моеi появи тут, у Лембергу, справдi вагома, – пiдтвердив я.

– Я тебе слухаю! Сподiваюся, я належу до тих людей, яким про це належить знати?

– Безумовно! Ба бiльше: ваш брат наголосив, щоб я розповiв про неi вам.

– Так, це серйозно! – вiдзначив Карл Людвiг. – Я тебе уважно слухаю!

Я зробив ковток кави.

– Зрештою, тут i розповiдати нiчого. У Будапештi ваш брат дiзнався, що пiд час вiдвiдин Лемберга на нього готуеться замах, – повiдомив я.