Посол Царя Царів

Анхелiка-Ізабель-Флора-Бьянка, вiконтеса Арло. І що в iспанцiв за потяг до чотирьох iмен? Обов’язково до чотирьох? Хоча нiхто не принизився до питання «З ким маемо честь?», звiльнiвши даму, я представився:

– Мартин…

Щось мене смикнуло – не називай, мовляв, свого прiзвища, точнiше – титулу, i ранiше, анiж я встиг усвiдомити, в мене вирвалося:

– Мартин ван Ван Гелсинг.

І я мало не скрикнув вiд несподiванки – у татуювання на моему плечi неначе хтось увiткнув багато голок впритул одна до одноi, але лише по фiгурi дракону, а не по зображенню геральдичного щита.

І це продовжувалося добрих секунд тридцять. І що б це значило?

Я простяг дамi руку.

– Сiдайте.

– На чоловiче сiдло? – дуже приемним голосом поцiкавилася вона.

Але сiла. Ден вже вiдтягнув подалi вiд шляху трупи, та зiбрав докупи усю трофейну зброю. Вiн озброiвся арбалетом (приклад його мушкету був розбитий), за пояс – одну з булав, та замiнив голландську абордажну шаблю на цянь.

– Це таки дiйсно зрадник, – вiн вказав на того, хто супроводжував троглодитiв.

 – У прапорних вiйськах пiдкладка – вiн вжив незнайоме менi слово, але я здогадався: «пiдкладка обладунка» – того ж кольору, що й прапор. Вони, мабуть, думали, що нiхто не побачить.

Вiн показав менi шолом. До нього була приклепана жовта тканина, до тканини ззовнi – металевi пластинки, якi захищали шию. Так, що жовтого й не видно.

– А може, спiвпадiння?

– Ти не розумiеш! Право носити хоч щось жовте може пожалувати лише Син Неба! У них жовтий прапор – найкращiй з кращих!

Я пiдняв з землi й простяг iспанцям шаблi – абордажну, яку прихопив Ден з каравели, та китайську, якою був озброений один з китайцiв.

Клинки майже прямi, тобто, якщо навiть вони билися ранiше лише шпагами, то впораються.

– Накажiть вашому дикуну вiддати менi меч.

– Дикуну?! А ви хоч одне китайське мiсто бачили, що таке кажете?

– Зразу видно – еретик! Захищае язичникiв, бо сам такий, – влiз молодший барон, який, схоже приревнував мене до Анхелiки – І як вона, – кивок на галiсiйку, – тут опинилася? Магiя! Я знизав плечима, бо дiйсно не знав, що можна сказати у вiдповiдь на таке.

Несподiвано менi майже що в черево увiткнувся дуло власноi рушницi.

– Вiддавай набоi та шпагу!

Я, навiть не дуже-то й поспiшаючи, витяг з-за поясу сокирку-пiстоль i клацнув запобiжником. Замок колiсний, вiдповiдно, е запобiжник. Водночас ляснув запобiжник арбалету.