Адеман. Орбітальне фентезі

Аби приручити невловимого iз читальнi, я перестав настирливо шукати зустрiчi iз ним. Вiн не вилiзе на зухвалий свист i не прийде на «кис-кис». Якщо потрiбна причина: я захворiю i сконаю. План нехитрий передбачав бездоганну акторську гру. Мене замкнули, але ще не заморили голодом. Значить, моя бульбашка когось ще розважае своiм переливом. Гра стала мiрилом крайнього безумства: не вставати з лiжка, домогтись поверхневого дихання i сповiльнити серцебиття, i так, щоб не втрачати зв’язку iз реальнiстю.

Пiд кiнець ночi, майже над ранок i уперше за весь час мого перебування у гумовiй в’язницi, вiн виявив себе тихим шовковим шелестом.

Я вiдчув присутнiсть вiддаленого спостереження дистанцiйно, перебуваючи радше пiд стелею, нiж у лiжку. Я не мiг опиратися вiчнiсть: треба було повертатись, щоб розiгнати кров у кiнцiвках i змусити себе зробити видимий вдох. У слабкому блакитному ореолi вчувалося чиесь дихання. Те, що я побачив у сутiнках темноi кiмнати, вразило мене не бiльше, нiж я його.

Поруч зi мною сидiла на заднiх лапах i мружила очi домашня мурка.

Із сухого горла зiрвалося лише незв’язне хрипiння – бiль в скронях, i я почувся насправдi хворим. Кiт дивився довгим немигаючим поглядом, чи то вивчаючи, чи то докоряючи, чи може просто беззвучно смiявся.

– Жалiеш його? – крякнуло щось знизу, чим кинуло мене у непiдробний жар. – Повертайся у свiй день. Бездарна ця п’еса, матусю.

Навiть опираючись на подушку, мiй свiт похитнувся i зiрвався кудись у бездонне провалля. Я не сподiвався, що iх буде двое. Власник голосу сидiв i погойдувався на низькому ослiнчику за два метри вiд мене, голосно хихотiв та злорадно кривлявся. Маленький, потворний карлик, ростом не вищий, нiж великий собака. А кiт-матуся навiть не ворухнувся. Невiдривно вивчав мою реакцiю, нi на мить не зводячи свого змiiного погляду. Неприкрита лисина коротуна збоку пушилася острiвком, задовгий, лискучий вiд поту нiс роздувався вiд угарного смiху, а вуха стовбурчились, як у кота-сфiнкса.

– Вистава.. – лайно, я визнаю, – я не пiзнавав власного голосу i навiть того нахабства, що нашвидкоруч устигло в менi дозрiти.

– Ще б дрiбку i ви загнулися, перегравши самого себе. Водички не бажаете? – скоромовкою хихотiв гном, протягуючи трипалою блiдою рукою питво, з вигляду – воду.

Інша права рука його була в нормi.