Симфонія почуттів

– Пам’ятайте, що любов i людянiсть – основа життя. Дорога моя мандрiвна, вiра моя всесильна.

Вона пiднесла очi до неба.

– Днi не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.

– Мар’яно, ти ж фiлософ, – iронiчно усмiхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.

– Шлях до неба повинен бути свiтлим, його не треба засмiчувати необдуманими словами. Вiдкрийте слiпi очi i ви побачите який прекрасний свiт. На рiцi Днiстрi купаються бiлi лебедi. Коли я була в Італii, згорiли Карпати, залишивши за собою попелище.

– Що вона таке говорить? – пошепки запитала бiлява дiвчина.

– Говорить, що на голову збреде, хiба не бачиш – вона божевiльна, – ще тихiше вiдповiла iнша.

Мар’яна замрiяно всмiхнулась i пiшла, простягнувши вперед руки:

– Ой зелене жито, зелене…

Нечутний схлип

Володя слухае музику. Лежить iз заплющеними очима й слухае… Добре, що у нього навушники, а поруч з ним бабуся Марiйка. Молода, гарна, з пишним свiтлорусим волоссям i синiми, як льон, очима.

Володя ще не усвiдомлюе величi сонати, яка звучить, але музика дае вiдчуття висоти, висоти безмiрноi, як дитяча туга.

Чотири години… Це ж зовсiм недовго лежати. А опiсля пiднiметься, ходитиме по палатi, слухатиме передзвiн каштанiв за вiкном i думатиме про маму, яка вiддасть йому свою нирку. Завтра – те саме… Його знову пiдключать до штучноi нирки. І так буде до тих пiр, поки не зроблять пересадку. Їх обох готують до операцii.

А десь далеко вiд Киева трепетнi Карпати в осiннiх сiножатях, в дiдусевiм саду голосно гупають яблука, цвiте верес i грають у футбол його ровесники. Гомiн i галас на стадiонi, воротар приймае удар, смiеться сонце i гелгочуть, вiдлiтаючи у вирiй, дикi гуси. Засинаючи, вiдчувае, як розчиняеться у серцi музика болю.

Приснилось, що вибираеться з чорноi води в повiтряно-бiлий простiр, вдивляеться в блакитнi барви бездонних небес, що простягнулися у вiчнiсть. І мариться йому мама, яка завмирае ночами у тузi, бо iй сниться, що падають зорi.

Звучить крiзь вiдстань прекрасна i сумна пiсня. Володя прокидаеться i вiдчувае всепереможну жагу життя.

Коли священик оголосив у церквi, що хтось пожертвував на храм вiсiмдесят гривень, то тiльки бабуся Марiйка знала, що це Володя прискладав цi грошi, збираючи iх по гривнi, бо щиро вiрить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олiвець, малюе розпечене сонце, голубе озеро, що вiддзеркалюе сумовитi дерева i маминi очi.