Симфонія почуттів

– Мамо, це правда, що людська пристань у небесах?

– Правда, доню.

– Боже, вишня вся в кровi, а страшний сивий птах видзьобуе iй очi. Чому нинi площа така безлюдна, немае жодного украiнця?

– Ти дома, дитино моя, ти бiля мене, Мар’яночко.

Прибита горем мати заламуе руки до неба.

– Чому ж ви ii до лiкарнi не вiдвезете? – пита несмiливо сусiдка з-за тину.

– Та ж лежала пiвроку у Львовi на Кульпаркiвськiй, нiчого не допомогло. А яка дiвчина була – вiдмiнниця навчання, спiвачка, танцюристка. Так просилася з тiеi лiкарнi додому, що мое серце не витримало.

Все одно ради iй нiхто вже не дасть.

– Може до людей пiти, вiдмовити лихе.

– Ходила я й до екстрасенсiв, i до бабок-шептух, i до ворожок. Хiба грiхи набавляемо, а порятунку нi вiд кого. Якби ж то я таку бiду знала, не пустила б дитину з хати. Об’iздила пiвсвiту i заробила на велике горе.

«Ой зелене жито, зелене…» – спiвае Мар’яна.

* * *

Сонце опускаеться до заходу, розсипаючи пригорщами промiння по пахучих липах. Мар’яна, одягнена у лахмiття, iде селом, простягаючи руку.

– Я жебрачка. Менi напророчили вiтри жебрати по цiлому свiтi. На майданi жебракiв не годують, жебраки всi бiля церкви. Мене нiхто не продасть i не купить, бо я народилася пiд щасливою зорею. Хто любить сонце, бiлокрилi хмари i буйнi вiтри, того нiхто не продасть.

Раптом вона побачила кущi розкiшних троянд, що розцвiли на чужому городi. Кинула своi клунки, перелiзла через паркан i клякнула перед квiтами.

– Яка дивна мелодiя вашого голосу.

Ви – моя лебедина пiсня. За лiсом, за пралiсом золота дiжа заходить, – i засмiялася. – Блукало сонечко по небi i не бачило, яка тут чарiвна краса.

Нахилилася над квiтами, цiлуючи iх. Потiм встала i пiшла, високо пiднявши голову, залишивши на дорозi клунки.

– Мене не продасть нiхто, бо в мене виросли крила. Я вмiю лiтати, я бiла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути нiколи. Я загублюся в небесах i нiхто мене нiколи не знайде.

Тихо пiдходить до гурту молодi, що зiбрався на вулицi.

Нечесане волосся перев’язане чорною стрiчкою, бiла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довгого плаща, робить ii подiбною до привида.

– Як гарно у Львовi, правда? Це найкраще мiсто у свiтi, краще вiд Риму i Мiлану.

– Мар’яно, куди це ти так нарядилась? – запитав хтось з гурту.

– Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всi мертвi, що вашi душi закам’янiли i iм нiколи не сягнути висот Господнiх.

– Ну i дае, – зареготав темночубий хлопець.