Симфонія почуттів

Вродливий свiтловолосий юнак i стара, дуже згорблена бабуся зупинилися бiля гурту людей, що терпеливо перебирали поношенi речi, якi можна було за безцiнь купити i хоч трохи поносити. Люди здивовано переглянулись i одна з молодиць, не витримавши, запитала, кого вони шукають.

– Ми шукаемо хату Яни Ковальськоi.

– Це ж, мабуть, тiеi, що чоловiка свого замордувала? – вiдiзвалася та сама молодиця.

– Тiеi, що життя моему внученьковi врятувала, – владним голосом промовила бабуся.

– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.

Бабуся й онук, повернувшись, пiшли вiд гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лiсi. Вона несподiвано засвiтилася у його пам’ятi. Це була стежина до Яниноi хати…

Кораблик щастя

– Чому ти не хочеш говорити зi мною? Ти сердишся, що ми переiхали до вас? Тобi було краще, спокiйнiше самому?

Дев’ятирiчна Яринка сидiла навпроти Олексiя i, пiдперши руками пiдборiддя, уважно стежила, як вiн, нахмуривши брови, шлiфував шаховi фiгури.

– Вiдчепися, ти менi заважаеш.

– Завжди ти так. Я бачу, розумiю – сердишся. І мама моя розумiе.

– Ну коли ви такi розумнi, то чому не пiдете з мамою туди, звiдки прийшли?

Яринка ображено надула губи, а через хвилину ii личко знову прояснилося i вона таемниче зашепотiла:

– Ну, як ти не розумiеш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цiлувалися.

– Вiдкрила Америку. Слухай, не заважай, iди колиши своi ляльки.

– А я тебе зразу полюбила. Тобi скоро п’ятнадцять рокiв, ти такий дорослий i розумний – все робити вмiеш.

Змайструй менi кораблик щастя, такий, щоб вiн нiколи не затонув. Я дивитимусь на нього i мрiятиму про море. Ти сумуеш за своею мамою, правда? Але ж нiхто не винен у ii смертi. Я не люблю сумувати, та менi шкода, що ти журишся, i я колись навiть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самi, хiба тобi не було важко?

– Це я сам жив, а тато… Тато уже пiсля першого року самотностi знайшов твою маму i годинами пропадав у вас.

Хто тодi пам’ятав про мене?

– Проте тепер тобi не треба самому прати, прасувати, готувати iжу. Я завжди прибиратиму у твоiй кiмнатi.

– Ти добра, – Олексiй лагiдно подивився на Яринку, – але iнколи дратуеш мене, набридаеш розмовами, морочиш голову своiми теорiями, намагаешся жалiти. Це ти поклала квiти у моiй кiмнатi?

– Я, бо дуже хочу. щоб i в твоiх очах розцвiло щастя. Ще я намалювала для тебе картинку. На нiй багато квiтiв, ластiвка i твоя мама.