Симфонія почуттів

Раптом мимо, майже нечутно, проiхала машина i, перегнавши ii, зупинилася.

– Сiдайте, Яно, я вас пiдвезу. Мiсцевий священик, вийшовши з машини, вiдчинив перед Яною дверцята.

Розгублено подивилася на нього, але у пiвтемрявi не побачила обличчя, хвильку постояла i мовчки сiла на передне сидiння.

– Дякую, отче.

– Звiдки ж ви так пiзно? Голос його звучав м’яко, лагiдно. Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.

Вiн не квапився iхати, поклав руку на Янину голову i тихо промовив: «Бог з вами, Яно.

Не плачте. Молитва i покаяння – це тi двi сили, якi ще нiкого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбiйника. Прийдiть до церкви, приступiть до святоi сповiдi».

Наступного дня, в недiлю, Яна вперше за багато рокiв переступила порiг староi дерев’яноi церкви i «пiд обстрiлом» багатьох здивованих поглядiв, пройшла до сповiдi. Побiлiлими устами, нiби на страшному судi, розповiдала про свiй грiх, про свiй страх, про той нестерпний бiль, що безнастанно шматував ii сторозтерзану душу.

І коли священик поклав iй руку на голову, даючи дозвiл на причастя, розридалася так, як день перед тим у машинi.

– Я молитимусь за вас, Яно.

У другiй половинi дня поiхала до лiкарнi. Чергова медсестра повiдомила, що хлопця, який, до речi, не Богдан, а Святослав, перевели з реанiмацiйного вiддiлення в терапевтичне, бо стан його здоров’я стабiлiзувався.

Побачивши ii, засвiтився усмiшкою.

– Спасибi вам, що врятували менi життя.

– Слава Богу, слава Богу, – шепотiла Яна.

Сидiла бiля нього i слухала розповiдь про те, що вiн круглий сирота, що живе тiльки з бабусею, яка давно хворiе туберкульозом i бiльше часу знаходиться у лiкарнi, нiж дома.

– Я допоможу вам, я зроблю все, щоб полегшити твою долю, – гладила його бiляве коротко стрижене волосся.

– Святослав… Яке прекрасне iм’я, дивне таке, як у князя. А я тебе Богданчиком назвала…

Коли вийшла з лiкарнi, був уже вечiр.

Свiт нiби прояснився довкола. Подивилася вгору – тисячi зiр засвiтилися в небi.

– Коли одужаю, тiтонько Яно, обов’язково до вас приiжджатиму, – вчувалося Святославове.

– Приiдь, синку, приiдь до тiтки Яни, приiдь дитино. Я для вас з бабусею, що зможу… Скiльки зможу… Чим зможу… Господи, це ж таке щастя, такий дар вiд тебе.

Осiнь гуляла селом, зриваючи з дерев пожовкле листя, сiяла полями iдкий дим, лякаючи людей неминучим приходом зими.