В неділю рано зілля копала

А що не роблю стiльки, скiльки вам захочуеться, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд вас i не верну. На мое мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi не все хочеться робити, тому й не роблю. І робити не буду. Розумiете? А пам’ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з’iв, то вже i вiдробив. – І, луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i побiлiла. – Тьфу! – сплюнула i хрестилася. – А се що таке? Кого я маю в хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не «пройдисвiт», його не «безчестiть».

Михайле, ви чули? – кликнула в другу хату до господаря, звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря.

– Та чую, – вiдказав вiн. – Та що ж?

– Що? – кричала жiнка, – ви ще питаете, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який гонор вiддав.

– Та не дразни-бо його вже стiльки тим «пройдисвiтом» та «пройдисвiтом».

Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить. То i що з ним вдiеш? Убити його за те не уб’ю.

– Я його привчу! – вiдкрикувала господиня.

– Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому – i стiльки на добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться. Чорт знае, що в нiм за вдача, але вже такий.

– Вiд родичiв «пройдисвiтiв» – кажу вам, – вчепилася господиня знов цього.

– Ми його батька-матерi не знали… – боронився чоловiк, що, по правдi, Гриця дуже любив i перед жiнкою заедно боронив, хоча сам тайком за пройдисвiтство набирав, – лише знайшли маленького пiд нашою хатою.

Вiн, може бути, i панська дитина – ми сього не знаемо. Його яким-небудь словом не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. У мене Гриць не пройдисвiт.

– А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.

– Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не збиткуй.

Бачиш, вiн терпцю не мае. Ще колись, розлютившись, покине нас.

Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се iй нiколи на думку не приходило i тому потрохи на хвилю занепокоiло.

– Ет, i наговорили! – закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтiла бiльше про «пройдисвiтство» говорити. – Тепер «покине» – коли ми його вигодували i вiн головою майже стелю здiймае?

– Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.