В неділю рано зілля копала

Тому нехай Мавра iде з богом в лiс над яр, як бажае, заживае там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина вiд неi, звернеться, пригорнеться всiею душею до одноi своеi матерi, як i повинно бути, чого вона в душi вже давно вижидае.

Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все пiддаеться бажанням i приказам поважноi матерi. Тетяна хоче щось мати, а коли Іваниха не на все дозволяе, вона летить, розжалiвшися, до Маври i ридае, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утирае замiсть всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше вдоволить тайком дитину.

Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й тi не все було добре сповняти…

Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Іваниха зi своiм поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк.

Але Іваниха, хоч як пропадала за своею однiською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все своi очi, свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною.

Чи на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну свою волю?

Певно, що нi.

Отак роздумувала Іваниха Дубиха – а врештi i обiзвалася:

– Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди линуть. Іди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але знай, – додала строго i поважно, – дитину до тебе на гору саму не пущу.

Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди – поглянь. А саму не пущу.

– Боiтеся, що я вкраду ii вам? – спитала гiрко Мавра, i ii очi засiяли самим смутком образи. – Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi. Я ii вам не вкраду.

– Ти ii любиш, Мавро, але й я ii люблю. Дитина мiж нами заедно хитаеться. Ти ii надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволяеш. То не добре; i знаеш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже iншоi волi не знае, як своеi.

Сьому треба кiнець поставити. Пiд моiми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горi, скiльки менi з неi остане? Стiльки хiба, що буде називатися моею донькою.

Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула.

– Ви-бо хочете, щоб у неi був уже такий розум, як у вас, – обiзвалася, – побожний та строгий, що борони господи! А iй ще що? Метелик, пташка, та й стiльки. Най граеться, най радуеться.