В неділю рано зілля копала

Пробуе встати, та бачить, ледве вдержуеться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що iй робити?

Зсуваеться знов на землю, припадае лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чуе, не знае, лиш один жаль i один бiль. Вже починае i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню.

Та що вже iй по собi, в неi нема дитини. Дитини!

Убили!!

Їй темнiе в очах, в ухах дзвонить, потiм стае якось так слабо… гаряче… глухо… гине.

Нараз хтось шарпае ii, пiдносить.

– Не спиш вже, жiнко? Не спи!

Насилу розтулюе очi, вдивляеться вперед себе, опам’ятовуеться.

Над нею схилена висока постать якоiсь немолодоi жiнки, мабуть, якоiсь панi чи щось, а коло неi якiсь люди: жiнки й чоловiки.

Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на неi i говорить:

– Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Моi люди запровадять тебе помалу до моеi хати.

Мавра все ще добре нiчого не розумiе, але слухае i намагаеться встати.

Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло неi порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi.

Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна.

– Де моi люди – цигани? – питае слабим голосом з чужим виговором.

– Вiдай, покинули тебе, – пояснюе висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися.

 – Вiдай, покинули тебе.

Мавра отворяе широко очi, а коло уст задрижало плачем.

– Коли? – питае.

– Недавно, здаеться. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка – цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по своiх фiрах, вiд’iхали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала.

Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було?

– Не знаю, – вiдказуе Мавра i дивуеться, роззираючися майже блудним оком по чужих для неi людях, а далi, згадавши дитину, заливаеться наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiймае, благаючи, до них руки i говорить щось чужою незрозумiлою для людей мовою.

Та тут же переривае ii Іваниха Дубиха, бо се вона сама була, i пiдносить ii з помiччю людей догори.

– Куди поiхали моi люди? – питае хора.

Нiхто не знав.