В неділю рано зілля копала

Андронатi дзвонив зубами, як ii виносили, з жалю угинався. Але лiпше нести на ласку мiж чужi люди, як бачити вбитою або навiки покалiченою. Так все ще побачить ii колись у життi, пiзнiше або скорше вiднайде, але калiкою бачити гiрше, як смерть.

Ішли Чабаницею попри гучливу рiку, що пiнилася i металася в своiм ложиську, диким розгоном розбиваючися вiд часу до часу об велетнi-каменi.

Ішли в противну сторону вiд своiх шатрiв, аж найшли вiдповiдне мiсце, де були певнi, що воно i оподалiк вiд села, i… навiдуване людьми.

Недалеко млина недавно повдовiлоi багачки Іванихи Дубихи, гетьте вiд села, уклали Мавру пiд високою, розложистою смерекою i зоставили.

Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняе вiд смертi i е товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливоi, доки не змилосердиться над нею яка людська душа. Обiч сплячоi поставили клунок з усiма ii речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi.

Вiдтак пiшли.

Товариш вперед, щоб лягти назад на свое мiсце, не збудивши в нiкого пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на хвильку самий до доньки.

Ще спала…!

Поплакавши коло неi гiркими сльозами та промовивши над нею чарiвнi якiсь слова, що мали охороняти ii в дальшiм життi вiд зла, забрав ii бiлого сина i пiшов. Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив його матiр, довiв до оцього нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога… а тинявся вiчно в злиднях i журi… в голодi i холодi по свiтi.

Куди нiс сиротину? – питав себе. Не знав ще. До якого батька-матерi? Вiн iх не знае, не бачив, не чув багато про них – а iде. Чи пiдкине в щасливу годину? Доки життя його, вiн буде заедно ворога проклинати. А його прокльони страшнi, iх боялися всi. Вони справджувалися.

І йшов.

Ішов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина Іванихи Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi в лiс, а праворуч вела саме понад край глибокого яру-пропастi, якою гнав якийсь шумливий потiк.

«Бiла» та стежка, як ii звали люди в селi, то пнулася вгору, то спускалася знов нижче, вiдповiдно до формацii гори Чабаницi, i все праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив, впрочiм, Чабаницю вiд дальшоi сусiдньоi скалистоi гори, зверненоi до Чабаницi стрiмкою залiсненою стiною, i ii бiлоi стежки.