Принц України

Так, зовсiм замерз я, – поскаржився старий, зiщулившись у величезному крiслi.

– Та що ви, лiто ж надворi! Та й в кiмнатi у вас спекотно… i навiть задушливо! – заперечив Дмитро.

– Та ну?! Сьогоднi навiть прохолоднiше, нiж вчора ввечерi, – не вгамовувався старий, – так що закрий вiкно i розтопи камiн.

Двiрник мовчки кивнув, зачинив нарештi вiкно, потiм пiдiйшов до камiна, пiдкинув у ледь тлiючий вогонь совок дрiбного чорного вугiлля i ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорiлося як слiд. Коли з камiна пiшов жар, Дмитро поцiкавився:

– А тепер тепло?

Порфирiй Андрiйович схвально кивнув.

– То чи я можу йти нарештi?… – заскиглив бородань.

Старий не звернув уваги на цi слова i забурмотiв:

– А знаеш, сьогоднi ж моя племiнниця Сашунька й ii синок обiдають в посольствi… Уявляеш, еге ж?

– Це, напевно, дуже почесно, – пробурмотiв двiрник.

– Ще б пак! – вигукнув старий i продовжив, мрiйливо закотивши очi: – Якщо все пiде як треба, хлопчик займе гiдне мiсце в суспiльствi.

– І хто ж його батько? – спитав Дмитро, намагаючись пiдтримати бесiду.

– У нього дуже…

Старий не встиг договорити, оскiльки вхiднi дверi вiдчинилися, i дзвiнкий жiночий голос чи то спитав, чи то покликав:

– Марiе?…

Зрозумiло, вiдповiдi не послiдувало. Маленькi нiжки дрiбно, легенько зацокотiли широким коридором. Здавалося, Порфирiй Андрiйович уважно прислухався до цих крокiв i геть забув про двiрника. Тож оцiнивши момент, Дмитро вискочив з кiмнати.

Як i у бiльшостi кадрових вiйськових, якi все життя вiддавали себе армiйськiй службi, у полковника Силенка з особистим життям не склалося. Щоправда, подейкували, начебто були у нього колись i дружина, i син – але ж давно… дуже давно… ще напередоднi Другоi свiтовоi, здаеться. А може, навiть Першоi. А вiйна – вона не знае жалю… Отже, тепер Порфирiй Андрiйович мав всього лише двох родичiв: племiнницю i внучатого племiнника.

П’ятдесятитрьохрiчна Олександра виглядала набагато молодше за своi роки. Досi картинно красива, немовби маленька витончена статуетка з дорогоцiнноi китайськоi порцеляни, на перший погляд вона здавалася беззахисною. Втiм, це було помилкове враження: попри легковажний норов, властивий людям мистецтва, насправдi жiнка мала залiзний характер, викуваний роками суворих випробувань.