Пустоцвiт

Матiнка передала з ним цiлий список завдань для Олексiя, але грошей на дорогу Кирилку не видiлила – тiльки маленький вузлик харчiв, якi скiнчилися днi через три. Вiзник по-братерськи дiлився з нещасним юнаком усiм, чим тiльки мiг, i навiть нiчлiги на сiннику оплачував.

І що ж тепер виходить: вiн стiльки мучився – а тут вийшов цей поважний пан i прогнав його геть iз мiста?! Не iнакше Кирилко йому не сподобався… То що ж тепер робити?! Як дiстатися на рiдний хутiр без копiйки за душею?! Що сказати матусi?! Що робити з ii листом, якого вiн навiть не встиг передати слугам?! І взагалi, що тепер буде з ним?! Куди його везуть? Яка доля очiкуе на нього?!

І до речi, що це за суворий пан сидить навпроти нього в каретi?.

– Мене звуть Григорiем Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?

– Нас?.. Мене?.. – iз сумнiвом перепитав Кирилко й повертiв по сторонах головою, немов сподiваючись виявити в каретi когось iще. – Нас чи… мене?..

– Та вас же, вас, кого ж iще! – пiдтвердив попутник з ледь помiтною iронiею.

Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотiв щось заперечити, але не наважився й сказав лише:

– Кирилом… а що?..

– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексiя Григоровича ми прямуемо до Олександро-Невськоi лаври, звiдки пiсля навчання пiд моiм керiвництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успiшно завершилося. Я дохiдливо висловлююсь?

– Так, – ледь чутно прошепотiв Кирилко, хоча насправдi не надто добре сприймав мову тутешнiх жителiв.

Попутник, що уважно спостерiгав зi свого кутка за пiдопiчним, знов немовби прочитав його думки:

– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет.

Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Вiн геть не зрозумiв значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, вiн повинен освоiти щось надзвичайно важливе?..

Цiлком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав i Кирилко. Вже почало сутенiти, але карета неслася, не зменшуючи швидкостi. Нарештi незнайомець виглянув у вiконце й звернувся до юнака:

– Ну от, пiд'iжджаемо.