Фатальна помилка

Потiм перевернув маля догори дригом i щосили потрусив – тодi на землю впав золотий натiльний хрестик царевича. Крекнувши вiд задоволення, старий згрiб докупи всi награбованi речi, а хрестика засунув до рота за щоку.

У цей момент до них долинули посвисти й цокання копит: по дорозi уздовж рiки iхали цигани. Пiдхопивши здобич, грабiжники пустилися навтьоки. Марина ж зустрiла циганський табiр розпатланою, у розiрванiй сукнi. Пiдхопивши на руки дитину, яка несамовито ридала, бiдолашна жiнка приготувалася до найгiршого…

Вози зупинилися неподалiк.

З переднього зiскочив старий циган, а за ним – схожа на вiдьму баба, древня й страхiтлива iззовнi. Водночас ii вицвiлi, а колись карi очi сяяли добротою i спiвчуттям. Баба наблизилася до переляканоi Марини й лагiдно мовила:

– Сiдай, красунечко! Ми знаемо, хто ти. Сiдай i iдьмо з нами… Допоможи-но iй, Бахтало.

Дужий гарний циган пiдiбрав iз землi ii сiрий плащ, яким грабiжники погребували, накинув на плечi переляканiй жiнцi, пiдхопив ii й посадив на один з возiв.

Роздягненого царевича передав матерi на руки та прикрив старою козячою шкурою. Тодi тiльки табiр рушив з мiсця.

Дорогою Марина непомiтно перевiрила, чи вцiлiв гаманець iз грiшми, не помiчений грабiжниками. Схоже, таки вцiлiв! Ото й добре – бо це все, що в них тепер залишилося!..

Поступово жiнка засумувала, згадавши колишне свое багатство i те, як турботливо доглядав за нею Заруцький. А вона так легко зрадила його – втекла, навiть не попрощавшись, не попросивши пробачення…

Поступово попереду вималювався старий цвинтар, на краю якого приткнулася невеличка, бiльше схожа на зруб дерев’яна церковка.

Побачивши православний храм, жiнка вiдчула, як защемiло ii серце, тож вона поспiшно мовила:

– Все-все, я вже приiхала! Менi сюди, зупинiть.

Прощаючись iз циганами, дiстала зi складок сукнi й простягнула iм невеликий мiшечок iз золотими червiнцями. Однак баба заперечно мотнула головою:

– Не треба нам твоiх грошей, Марино.

Сховай iх, але недалеко.

– Чому недалеко?..

– Бо незабаром вони тобi ой як знадобляться!.. А поки що ступай собi з Богом, тiльки постав у храмi за нас свiчку.

Марина кивнула i з сумом на обличчi попленталася до церкви.

– Агов, не журися! – крикнув iй на прощання молодий циган з воза. – Бо iнакше грошi втратиш!

– Якщо судилося втратити, отже, так тому й бути! – крикнула у вiдповiдь Марина, проте цигани вже не могли ii почути.