Фатальна помилка

– Чому це?!

– Стрiльцi козакiв тiснять.

– Ну от, що я тобi говорила?! – скрикнула спересердя Марина. – Давай здамося!

– Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настiльки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зумiе успiшно вiдбити атаки стрiльцiв Пальчикова й Онучина.

– Успiшно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлi сидимо, як ранiше, а отутечки, у густих очеретах Яiка переховуемося, немов тi пацюки наляканi?! Навiщо при собi два човни тримаемо: щоб на випадок чого або вiд своiх, або вiд чужих упливти?! Хiба не так, Іване?.

.

– Ти, Марино, краще теревенi цi припиняй, бо ще раптом хтось почуе. Менi отаман Треня, як рiдний брат, вiн мене не зрадить.

Тодi Марина зрозумiла, що сперечатися далi не варто, а краще потихеньку вибиратися звiдси самiй. Вона обiйняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцiлувала в щоку й повiльно полишила намет.

Мiж тим малий Іванко – трирiчний син Марини, сидiв на березi рiки разом зi старим козаком.

– А розкажи-но менi, дядьку Демиде, що ж далi сталося з Гориничем i сином його Яiком? – поцiкавився хлопчик.

Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нiчого розповiдати малому, натомiсть поспiхом скочив, низько вклонився й мовив:

– Ну ось, Іване Дмитровичу, i матiнка ваша прийшла. Поки що побудьте з матiнкою, я ж про Горинича розповiм опiсля…

– А я хочу зараз! – вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спiшно розкланявся з Мариною й миттю пiшов геть. Мати же забрала й повела у свiй намет хлопчика, на ходу гарячково мiркуючи, як же вчинити далi.

Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспiхом зiбрала речi, грошi й коштовностi, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зi смарагдами й рубiнами – його маленькому царевичевi подарували, коли хрестили за грецьким[3 - Православним.] обрядом.

Мiж тим вiйськовий табiр гудiв, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись помiж возами, непомiтно вислизнула з табору крiзь очерети.

Вечорiло. Курява вляглася. Деiнде у таборi яскраво спалахували багаття. Подуви пiвнiчного вiтру здiймали на Яiку хвилi, що iз плескотом вгасали, добiгши берега. Лiс за рiкою став червоно-золотим, а десь там, за лiсом, могла б бути ii земля!.. Але Марина бiльше не думала про своi землi: iй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, ii трохи знобило.

Дитина заснула в неi на руках.