Вихідний формат

Макропойнт стрiмголов летiв назад, до комп'ютера, на шляху кидаючись у рiзнi боки, щоб не потрапити до пазурiв кицьки, яка завзято нападала.

У кiмнатi запанувала тиша. Петько та Дмитро й далi стояли, мов два стовпи. Очi в обох були заплющенi.

– Агов, Петре! – неголосно покликала Наталка.

Петько мовчав. Тодi Наталка пiдiйшла та взяла його за руку.

– Петре! Рику, ну годi, не лякай мене!

Коли той почув iм'я Рик, його повiки затрiпотiли й вiн розплющив очi. Обвiв кiмнату безтямним поглядом, запитливо глянув спочатку на Наталку, потiм на Славка.

– Ви хто? Чого вам треба, виродки?

Це було так брутально й несподiвано, що Наталка вiд подиву гепнулась на стiлець.

– Я не зрозумiло запитав?

З-пiд столу вилiзла Ксюха, здiйняла хвоста догори, пiдiйшла до Петька та почала тертися об його ногу.

– Ану геть звiдси, тварюко нiкчемна… – вiн ударив Ксюху ногою в м'який бiк. З ображеним нявканням кицька полетiла пiд лiжко, звiдки щойно вилiзла, позбавивши всiх вiд страшного кривавого вiрусу.

– Ну? – з погрозою в голосi знову звернувся Петько до своiх друзiв. – Чого сюди припхалися? Хто вас запрошував? Кадиме! – звернувся вiн до Дмитра, який також стояв, нiби стовп. – Нажени цих дурнiв!

Пiсля того, як хлопця назвали Кадимом, Дмитро так само, як i Петько за хвилину до того, поволi отямився.

– Так, командире, – неживим, жерстяним голосом озвався вiн. – Вимiтайтеся! Ну? Швидше! Чи не ясно сказано? Швендяють тут усiлякi… Дурепи й телепнi…

– Це я телепень? – обурився Славко.

– Давай, давай… Пузаню, долею зобиджений… А ти чого розсiлася? Склади товариство цьому… – Дмитро кивнув у бiк Славка.

Ошелешена Наталка, нiчого не розумiючи, запитливо глянула на Петра. Той у вiдповiдь окинув ii пихатим крижаним поглядом i промовчав.

– Ех, ти… Я думала, що мiж нами дружба…

– Індик теж думав, – i бiльше нi слова, тiльки презирливий пихатий погляд.

Із Наталчиних очей побiгли сльози.

– Менi хiба що заупокiйного голосiння бракуе, – ще з бiльшою погордою кинув Петько. – Прийом скiнчено, публiка може шкандибати по домiвках. Ось цей, – Петро вказав на Славка, – пузань тебе втiшить.

– Який же ти… Який же ти… – в Наталки бiльше не знайшлося слiв. Вона затулила обличчя долонями та вибiгла з кiмнати. Слiдом за нею перевальцем, без зайвого поспiху Петькове помешкання залишив Славко.