Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

Його пальцi, як масажний прилад, приемно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослiдженим i дюйм черепа пацiента.

– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобiя це чи нi, але я вiдчуваю у потязi нестерпний дискомфорт.

Лiкар зовсiм не звернув уваги на слова Роберта i продовжував обмацувати його голову, потiм задумливо вимовив:

– Чому так? Як менi вiдомо, залiзничний транспорт – найбезпечнiший.

Але зненацька зупинився i, не знiмаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул i швидко запитав:

– А чим вас так лякае потяг?

– Це все через трощу пiд Ленброук Гроув у Лондонi.

– Так-так-так, – швидко промовив психiатр, – розповiдайте.

– Це було давно, здаеться, у жовтнi 1999 року. У Редiнгу вранцi перед самою посадкою у вагон менi рiзко стало зле просто на перонi. Сталося сильне запаморочення, i менi здалося, що на мить я навiть втратив свiдомiсть. І тут у мене виникло видiння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей помiж нагромаджених уламкiв вагона, повного закривавлених трупiв. Я навiть вiдчув вогонь на обличчi вiд полум'я, що охопило вагон.

І раптом у головi чийсь голос дав менi чiтку установку не сiдати в цей потяг. А ввечерi з новин я дiзнався, що на четвертому кiлометрi вiд лондонськоi станцii Педдiнгтон трапилася моторошна залiзнична троща, у якiй зiткнулися два потяги, що призвело до загибелi понад тридцяти осiб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увiйти, постраждав найбiльше.

– Педдiнгтонська троща, – згадав доктор Фрiдман, – я читав про цю подiю в газетах.

– Так. Вiдтодi я уникаю потягiв. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене i зараз перед очима стоiть той вагон – гора понiвеченого металу й обгорiлi тiла. То було жахливо.

Доктор Фрiдман слухав розповiдь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.

– Видiння, кажете, – вимовив лiкар пiсля того, як Роберт замовк. – Там, здаеться, усе сталося через свiтлофор? Та-а-ак… А бiльше нiяких видiнь у вас не було?

– Нi, пане лiкарю, – невпевнено вiдповiв Роберт.

 – Ось тiльки сни…

Тим часом пiсля ретельного обстеження черепа психiатр знову перейшов до очей та язика пацiента.

– Розтулiть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, i покажiть менi язика.

Здавалося, що вiн шукае дiагноз, написаний десь у ротовiй порожнинi.

– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нiчим серйозним не хворiли? – спитав лiкар, розглядаючи горло Роберта. Вiдповiдi вiн i не очiкував, оскiльки рот Роберта був широко розтулений.