Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

Але перед Робертом сидiв невисокий, худий лiтнiй чоловiк з невеликою, ретельно пiдстриженою сивою борiдкою i короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мiнiатюрним та жiночним. Його сиве волосся ретельно пiдстрижене i гладенько зачесане назад.

Рухи лiкаря швидкi, майже блискавичнi. Коли вiн говорив, а говорив вiн дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикцiя його була правильна, кожне слово вiн вимовляв дуже чiтко.

Психiатр послiдовно здiйснював свiй ритуал: вiд очей вiн перейшов до язика i гортанi, пом’яв кистi рук i легенько постукав по колiнах гумовим молоточком.

– Нiяких вiдхилень! Антидепресанти приймаете? На мiгрень страждаете?

– Нi. Антидепресанти нiколи не потребував, – вiдповiв Роберт, – та й пiгулки приймаю вряди-годи. Щодо мiгренi, то навiть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востанне.

– А сон? Можливо, страждаете на безсоння? – лiкар вочевидь був збентежений i навiть не намагався це приховувати. – Ви виглядаете дещо втомленим.

– Пане лiкарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрiзь i в будь-якому положеннi, – усмiхнувся Роберт. – Я тiльки-но з вiдрядження. Не спав майже добу – чуже мiсто, перелiт.

– Перевтома? Недосипання? Багато працюете?

– Та нi, лiкарю. Зi мною все гаразд. Питання зовсiм в iншому. Я хотiв дiзнатися, чи траплялося вам щось подiбне?

– Наркотики ранiше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свiй допит лiкар.

– Док, та нiчого подiбного. Я навiть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю i нiколи не палив.

Роберт спробував говорити рiвним, спокiйним голосом, щоб переконати психiатра у своiх словах, позаяк його очi просвердлювали Роберта пiд час цього допиту наскрiзь.

– Так-так-так… Зрозумiло… Зрозумiло… Усе зрозумiло! А ранiше до лiкарiв зверталися з цiею проблемою?

– Я вам уже казав, тут нi до кого нiколи не звертався. Менi порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.

– Так-так-так… Аманда, – протяжно та вiдсторонено промовив лiкар i, не звертаючи уваги на останнi слова Роберта, пiдвiвся i повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що нiяких травм голови у вас не було. А у дитинствi? Можливо, стреси, психiчнi розлади, фобii чи якiсь дитячi тривоги?

– Пане лiкарю, нiчого подiбного. Я взагалi нiчим серйозним нiколи не хворiв.

Психiатр пильно подивився Робертовi у вiчi i знову почав обмацувати його потилицю.