Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

І чамбул ординцiв, тримаючись на безпечнiй вiд пострiлiв вiдстанi, став оточувати табiр запорожцiв i втiкачiв великим кiльцем.

– Ну що, панове запорожцi? Спiймав козак татарина, а той його за чуб тримае? – пiдiйшов до гурту козакiв Кремiнь. – Я отаман Михайлiвки – Андрiй Кремiнь. Щось вас малувато, нi?

– Схоже на те, пане отамане… А я – Терентiй Копито. А мало, багато… Скiльки е – всi тут. Бiльше, на разi, немае. Хто ж знав, що голомозi так далеко заберуться.

– Зле, – спохмурнiв Кремiнь. – Татарви до бiса.

– А певно що так… – посмiхнувся Терентiй. – Он навiть ти сумнiваешся, не вiриш, що тут всi. Так i голомозi думають, що зiткнулися з дозором, а головнi сили от-от пiдiйдуть. Думаеш, стануть чекати, щоб переконатися? Зараз усе залежить вiд того, наскiльки мудрий або дурний iхнiй бек. Розсудливий чи – жадiбний та запальний? А також – наскiльки сильний у них шаман…

– Який ще шаман? – встряв у розмову двох отаманiв Куниця, що нагодився якраз до останньоi фрази. – Поруч немае жодного шамана.

– Та як ти смiеш, шмаркач?.. – скинувся було Кремiнь на парубка, що так безцеремонно втрутився у розмову старших. Але Копито притримав Андрiя за руку.

– Спокiй, пане отамане. Своiх хлопцiв я сам покараю… якщо знадобиться. А Куниця знае, що говорить. Це раз. А два – якби не вiн i не побратими його, то плентатися б вам усiм за кiнським хвостом аж до Криму… Зрозумiв? Ну, а тепер, якщо бажання не пропало, можеш i почастувати сина свого односельчанина парою стусанiв.

– Он як, – простягнув нiяково Кремiнь. – Вибач, хлопче. Погарячкував. І тее… дякую… вiд себе i вiд усiеi громади дякую.

– Так я i нiчого такого не зробив, – почервонiв од задоволення Тарас, якому вперше дякували вiд iменi громади.

– Вуха б тобi нам’яти для початку, а потiм зо двi дюжини букiв всипати! – тепер уже напосiвся курiнний. – Певно, що не зробив! Тобi, сучий сину, що було велено? А ти куди виперся? Один на чотирьох!

– Так утекли б голомозi, батьку отамане!

– Ну i чорт з ними! – гаркнув Терентiй.

– Прости, батьку, – покаявся Тарас. – Не подумав…

– Звiсно, що не подумав… – трохи м’якше погодився курiнний. – Ще б пак… Нiкудишнiй був би з тебе новик, як би в таку мить роздумувати мiг.