Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Навiть дiти i тi розумiли, що едина надiя на порятунок – за стiною з возiв.

Тож, коли хтось крикнув: «Татари!» – вигiн спорожнiв, як комора перед жнивами. Залишилося тiльки якесь лахмiття i трупи голомозих, що теж мало чим вiдрiзнялися вiд купи забутого, покинутого в поспiху ганчiр’я.

Селяни зiбранi в середину кола, окресленого возами, спершу загули, завирували i тут же затихли, завмерли в тривожному очiкуваннi. Жiноцтво – присiдаючи за полудрабками та пригортаючи до себе дiточок. Чоловiки – стискаючи в руках зброю…

А потiм знову заговорили мушкети, – першим же залпом вибиваючи з сiдел не менше пiвдюжини бусурман, що зопалу вилетiли на околицю села.

Вид падаючих замертво ворогiв i того, як решта людоловiв спiшно стримуе коней, намагаючись осадити iх назад, так розбурхав недавнiх бранцiв, що нiхто не звернув уваги, як поряд з Іцхаком i Цилею з’явився Панько.

Зараз чорт знову був непоказний i зовсiм не схожий на недавнього бундючного пана. І тим не менш, не впiзнати його було важко.

– Це ви, пане чорт? – занепокоений Іцхак безстрашно вхопив його за рукав. – Не хочу бути надокучливим, але де наша донька? Ви знаете, що з Ребеккою?

– Так все там же, – знизав плечима той. – У храмi. Зараз i ви до неi потрапите. Є тут ще хтось з вашоi рiднi, щоб менi двiчi не бiгати?

– Тiтка… – почала було Циля, котра багато чого не бачила i тому не знала, з ким говорить.

– Нi! – корчмар закричав так страшно i голосно, як нiколи ранiше. І його дружина, вiд несподiванки, теж, напевно, вперше у життi замовкла на пiвсловi, завмерши з вiдкритим ротом, – з подивом витрiщившись на наiжаченого чоловiка.

– Немае в нас бiльше нiкого, пане чорт! – дещо пiдвищивши голос, звично заголосив корчмар. – Зовсiм однi ми залишилися на всьому бiлому свiтi… Ви вже не ображайтеся за це на нас, сирiт убогих.

– Баба з воза, кобилi легше, – хмикнув Панько, навiть не намагаючись зрозумiти, правду каже iудей чи лукавить. – Я б i з вами валандатися не став, але може козак мае слушнiсть, i це менi допоможе? Гаразд, нiколи ляси точити, ходiмо…

Чорт спритно вхопив за руки обох батькiв Ребекки, а у наступну мить вся трiйця зникла, немов i не було тут нiкого.

– ? —

На жаль, але успiх козакiв на цьому першому залпi i закiнчився. Як тiльки викликане пострiлами сум’яття вляглося, Копито почув молодий, але гучний i впевнений голос, що вiддавав розпорядження татарам.