Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Хто я тобi? А ти – рiдноi доньки не пощадив…

– Всi люди одна велика родина… На жаль, нащадки Каiна про це рiдко згадують, – вiдповiв iудей, не пiднiмаючи очей, i тихенько заголосив: – Вай-вей… вай-вей, бiдна моя дiвчинка…

– Ось як? – у голосi Семена забринiла неприхована повага. – Чув, що мудрий чоловiк каже? – штовхнув п’ятою столяра.

– Та чув, – вiдповiв той сердито. – Моя б воля, я б усiх тих родичiв… голомозих, власними руками передушив.

– Що ж, пане-брате, Бог милостивий. І воздае кожному по заслугах його.

Може ще матимеш нагоду. Пiдсоби, хочу припiднятися. Оглядiтися…

Пiдтримуваний ногами столяра, Лис покрутився, знайшов опору i з натугою встав на колiна. Вартовi хоч i помiтили це, уваги не звернули. Хочуть борсатися гяури, то й нехай. Зв’язанi по руках i ногах – нiкуди не дiнуться. І таки мали слушнiсть. Нiчого з побаченого козака не втiшило.

Весь вигiн був перегороджений на двi частини довгою вервечкою возiв, уже запряжених волами та завантажених рiзноманiтним селянським скарбом. Дальшу i бiльшу частину пасовища займали корови та вiвцi, зiгнанi в одне велике стадо.

На мiсцi худобу утримував десяток кiнних татар. А ближче до села – сидiли i лежали полоненi. Окремо чоловiки, окремо жiнки з пiдлiтками i зовсiм наосiбно – пригожi дiвчата. Ясир охороняло теж не бiльше десятка людоловiв.

Не дуже старанно. Татари, зiбравшись у двi групки, палили вогонь, смажили на ньому м’ясо та бiльше джеркотали помiж собою, нiж пильнували полонених. І саме те, що було iх так мало, здивувало Лиса.

– Гм! Ти ба, гляди що дiеться, – тихенько присвиснув i повернув голову до Лiктя козак.

– Як же я гляну? – резонно зауважив столяр, що лежав горiлиць, пiдпираючи козака. – А що?

– Голомозi кудись подiлися. І двох дюжин не залишилося.

– І що ж у тiм доброго? Може, по селу ще нишпорять. А може, церкву спалити надумали.

– Вай-вей… – вiдгукнувся на це Іцхак. – Вай-вей…

– Та не квапся ти завивати… – безжурно цикнув на корчмаря Семен. – Кажу ж, ще не Святвечiр. Бог милостивий i якщо не видасть, то й свиня не з’iсть.

Запхай краще руку менi в правий чобiт.

– Навiщо? – здивовано глянув на запорожця Іцхак. – І чому я?

– Бо в тебе одного руки вiльнi. І сидиш поруч. То ж нiхто з бусурман уваги не зверне. Давай, давай, не мнися, пане шинкар… Звiсно, якщо хочеш i людям допомогти, i про доньку подбати.

Почувши таке, Іцхак бiльше не промовив нi слова, а спробував просунути пальцi за халяву. Але чобiт занадто щiльно облягав м’язисту ногу козака.