Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Але це мене бiльше не стосуеться. Угода з бусурманами завершена, тепер у нас з тобою спiлка… То що, ти нарештi пiдеш за Ребеккою? – i прискiпливо заглянув Степановi в очi. – Ти слово давав. Негоже тепер задкувати. Не рак…

– Хто напав? – не вгавав Небаба. – Козаки?

– Може, i козаки… – ще раз сiпнув плечем чорт, вiд чого потривоженi мухи невдоволено загули i задзвенiли хмаркою над розкуйовдженою головою Панька. – А може, бранцi самi якось звiльнилися, поки голомозi на поединок заглядалися? Ще раз кажу: не заговорюй зуби.

– Та постривай же! Нiкуди дiвчина не дiнеться, – вiдмахнувся Степан, прислухаючись до наростаючого гомону. – Я так розумiю, тобi вiд Куницi щось важливе чи цiнне потрiбно? То я ось що придумав… – почав задумливо, наче й справдi не знав, про що йдеться.

– Кажи… – зацiкавився Босоркун.

– Там, серед бранцiв, напевно, i рiднi Ребекки е?

– Старий жид точно був, – кивнув чорт. – Впертий, як вiслюк. Не захотiв на хрест плювати… Я б змусив… i не такi героi ниць плазували i копита до блиску вилизували… Та часу на забаву нема… Матiр дiвчини не бачив, але мае бути там… якщо ще годиться на продаж… А ти нащо питаеш?

– Бо поганий з тебе купець.

– Не розумiю.

– Тарас нареченiй зрадiе, це безумовно. А уяви, який вiн буде вдячний за порятунок усiеi родини?

– Усiеi? – чорт задумався, шкребучи пальцями в густих заростях на пiдборiддi. – Гм… Взагалi-то в цьому е щось.

– А навiщо всiх? – заспокоiв Босоркуна Небаба. – Вiдправимося вдвох. Ти скажеш Тарасовi, що вони живi i здоровi, а я пiдтверджу. Ну, що? Гарно я придумав?

– Так, то справдi добра порада, – кивнув чорт. – Можеш i вiд мене, при нагодi, якусь пораду взамiн зажадати… Йди по дiвчину i чекайте мене тут. Я миттю… Але, тiльки щоб потiм вже нiяких бiльше вiдмовок i зволiкань.

– Гаразд, дiдьку, чорт з тобою… – засмiявся Степан. – Поживемо – побачимо, як примовляв слiпий старець перед смертю. Давай, бiсiвське насiння, воруши копитами. Зроби хоч раз у життi щось доброго…

– ? —

– Не журися, пане Іцхак, – промовив Лис, дивлячись на похнюпленого корчмаря. – Ще не вечiр. І тее то, що сказати маю… дякую, що на муки не видав… Хороший ти, видать, чоловiк. Мiг же й промовчати.