Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Я лише кажу, що хоробрий i доблесний воiн, який не соромиться шляхетностi та милосердя, неодмiнно зрозумiе iншого воiна. Який теж цiнуе честь бiльше нiж життя!

На цей раз за дверима мовчали довше. З подвiр’я долинав гул голосiв, але хоч як Степан притискався вухом до одвiрка, жодного слова так i не змiг розiбрати.

– Мiй повелитель звелiв передати, що ти не помиляешся, гяуре. Вiн зрозумiе… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про вiйськову доблесть, а не хитрощi. Тож навiть не намагайся обдурити його.

– Язик мiй не схожий на змiiне жало, ефендi… – полегшено перевiв подих недовчений чарiвник. Терези Фортуни лише трiшки, але таки схилялися на його бiк. – І коли говорю про честь воiна, то маю на увазi саме ii. А значить, хан мае зрозумiти, що поки я живий i можу битися, то не дозволю полонити жiнок i дiтей, якi перебувають пiд моiм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю iх, але не випущу назовнi i не вiддам на поталу i наругу.

– Поки живий, кажеш? То в чому рiч? Виходь i помри… – засмiявся перший голос, який вимагав вiддати йому Ребекку.

– Охоче допоможу.

– Я воiн, а не божевiльний, – не менше насмiшкувато вiдповiв Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрiчаеш ii з розумiнням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдiв, що захлинувся плювком двогорбого.

– Мiй повелитель уже втомився тебе слухати, гяуре. Говори, нарештi, чого хочеш, i покiнчимо з дурною балачкою.

– Божого суду.

– Що?!

– Так, ефендi.

Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнiшого батира на бiй. Загину – вiзьмете всiх, хто знаходиться в церквi без бою. Але, якщо переможу – ви нiкого бiльше не зачепите i заберетесь з Михай-лiвки. Ось моя умова.

– Ми i так всiх вiзьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.

– Помиляешся, – спокiйно вiдповiв Небаба. – Тобi, здаеться, потрiбна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме ii вб’ю першою.

Як тiльки почую запах диму чи бодай якийсь пiдозрiлий шурхiт бiля дверей.

– Я почув твоi слова i передам iх хановi… воiн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.

– О, не варто турбуватися, ефендi, – щиро розсмiявся Небаба. – Слово честi, я нiкуди звiдси не пiду й обов’язково дочекаюся вiдповiдi…

– ? —

– Гей, ти куди нас запер?

– Цить, трубо iерихонська, – Терентiй Копито поспiшно затиснув рота Василю Мамчуку.