Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Степан шанобливо поцiлував розп’яття, перехрестився на iкону Божоi Матерi, потiм пiдiйшов до дверей i голосно крикнув:

– Гей, хто там по-нашому розумiе, чути мене добре?

– Чую… – вiдповiли знадвору. – Говори.

– Так ти казав, що хан ваш мудрий i милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому вiдповiв iнший голос. З добре помiтною татарською вимовою.

– Салах-Гiрей – гiдний син свого батька i розумом зрiвняеться з туменом мудрецiв. А милiсть його така ж велика, як безкрайнiй степ.

Почувши вiдповiдь, Степан посмiхнувся i широко перехрестився. Його жест не залишився непомiченим, i багатолюдний подих надii та полегшення пронiсся храмом.

– Що ж, якщо шановний Салах-Гiрей такий мудрий i милостивий, як ти стверджуеш, шановний, чи означае це, що вiн ще й великий воiн?

– Поза всяким сумнiвом, зухвалий гяуре! І ти сам тому свiдок. Бо ховаешся в храмi, як боягузливий корсак, у той час, як усi твоi односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.

– А чи дозволено дiзнатися, хто вiдповiдае менi вiд iменi великого i мудрого хана Салах-Гiрея, нехай продовжаться днi його? – запитав татарською Небаба, про себе радiючи, що спiврозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б вiдразу.

У церквi знову загули, але деякi дiди трохи розумiли татарську i пояснили жiнкам, що сказав Степан.

Татарин, мабуть, теж не очiкував почути з вуст гяура рiдну мову. Але мовчав недовго i вiдповiв з помiтною гордiстю:

– З дозволу мого повелителя ти чуеш голос аталика хана.

А потiм додав насмiшкувато:

– Чи тобi потрiбен хтось бiльш шляхетний?

– Хiба можна знайти когось достойнiшого за вчителя, ефендi? – щиро вiдповiв Небаба.

Степан знав, що так звертаються лише до освiчених людей, але слушно вирiшив, що кашу маслом не зiпсуе. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настiльки бундючно.

– То що ти хочеш, гяуре? Маеш щось сказати чи час зволiкаеш?

– Я всього лише хотiв уточнити: якщо юний хан такий мудрий i вiдважний, як ти стверджуеш, то i честь вiйськова для нього теж не повинна порожнiм звуком бути?

– Ти переходиш межу, гяуре!

– О, нi, шановний! Вислухай мене, i ти все зрозумiеш!.

– Кажи, велемовний гяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, i розмову завершать шаблi нукерiв. Нiкого не помилую.

– У моiх словах немае образи.