Тричі не вмирати. Наречена

– Привидiлося тобi, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тiтка. Перекусимо, чи що, як не спиться?

Байбуз знову зручно вмостився i вийняв з-за пазухи житнiй калач. Гепард тут же пiднявся, повернув круглу голову до козака i принюхався.

– Що, утроба ненаситна, знову зголоднiв? Тримай… – посмiхнувся Байбуз i простягнув чотириногому товаришевi на долонi пайду хлiба. Майже таку, як той окраець, що дав гепардовi кличку.

Шiсть рокiв тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курiнний кухар заявив, що не стане годувати звiря за рахунок товариства.

– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертае уваги на гостинець, а продовжуе неспокiйно принюхуватися.

– Тихо ж навколо? Чи й справдi чуеш щось? – здивувався козак, недовiрливо прислухаючись до завмерлоi ночi. Але, про всяк випадок, сховав хлiб i взяв у руки шаблю.

– Чужий? Ворог? – перепитав пошепки. У вiдповiдь Пайда неголосно завуркотiв, а кiнчик хвоста звiра смикнувся, виказуючи стримане роздратування.

Повний мiсяць буквально тiльки що виповз на небо i досить яскраво висвiтлив усе навколо, але як Остап не напружував очi, на спокiйному плесi Днiпра видно було тiльки вiдблиски звичайного ряботиння вiд граючого пiд верхом малька.

– Нудишся? – Байбуз поплескав за вуха звiра, але Пайда не пiддався улюбленим пестощам, а вiдскочив убiк i беззвучно вишкiрив iкла, не зводячи очей з прихованого в нiчнiй темрявi берега.

– Он як? – Остап вдруге пiдвiвся i приготувався. Така поведiнка гепарда могла означати тiльки одне: берегом йде чужий.

– Тихо, Пайда! Лежати!

Гепард припав до землi, як перед стрибком, i завмер.

Остап теж терпляче чекав, готовий до будь-якоi несподiванки. Пройшла мить, друга, третя… Серце тривожно прискорило бiг, але тишу чи не порушуе жоден стороннiй звук. Молодий козак, вже зовсiм заспокоiвшись, вирiшив гримнути на звiра, i саме в цей момент почув кроки. Йшла одна людина. Наближалася, човгаючи по землi, стомлено шаркаючи ногами й особливо не криючись, – але хто знае? Тому Байбуз кличе гепарда i разом з ним тихо задкуе за могилу. Ближче до товаришiв.