Тричі не вмирати. Наречена

Заб’еться десь у байраках i принишкне, завмре до свiтанку…

У такий час добре лежати в пахучих травах, дивитися на величезнi, змовницьки пiдморгуючi зорi та мрiяти…

Про що?

Та про що завгодно! Слава богу, у кожноi людини знайдеться хоча б одна заповiтна мрiя!

Ось i зараз, на лiвому березi Днiпра, навпроти островiв Тивiльжан та Перун, на невисокiй могилi сидить молодий козак. Очi у хлопця заплющенi, по затемнених юнацьким пушком губах блукае посмiшка, i хоч рукою вiн при цьому погладжуе лежачого поруч здоровенного гепарда, явно не шум битви чи переможнi походи сняться молодому запорожцевi, а щось бажанiше i приемнiше на дотик, нiж м’яке хутро звiра.

Це Остап Байбуз – низовий козак i, незважаючи на юний вiк, уже рiк як не запорiзький новик, а повний товариш Корсунського куреня… Вiн, Семен Лис i Максим Гарбуз – головна чата бiля Тивiльжанськоi переправи. Сьогоднi, в час вiд пiвночi i до свiтанку – пильнувати за тим, щоб пiд покровом темряви через рiчку не переправилися супостати, випало саме Остапу.

А його старшi товаришi, загорнувшись в кiнськi попони, повлягалися спати з протилежного боку могили подалi вiд вогкостi i комарiв. Там же руками дозорних збудовано i просторий курiнь, – але в таку ласкаву нiч лiзти в задушливе нутро змiг би хiба божевiльний.

Неподалiк, тримаючись поблизу вiдблискiв тлiючого в вогнищi жару, пасуться козацькi конi. Розумних тварин i стриножувати немае потреби – самi далеко не вiдiйдуть. Знають, що людина, хоч i муляе спину сiдлом, а губи – вудилами, проте i вiд вовкiв захистить, i нагодуе.

Особливо взимку, коли в закуреному снiгами степу голодно i холодно.

Вартовий зручно розлiгся бiля «фiгури» (високоi триноги iз товстих жердин, увiнчаноi, мов тин горщиком, величезним снопом iз щедро облитого смолою очерету) i мрiе! Але не на шкоду службi, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вiрного Пайди, чий нiс i слух куди гострiшi за людський зiр. Гепард добре знае, що на тому березi починаеться чужий степ… Що саме звiдти приходять пропахлi сумiшшю диму, баранячого жиру i кiнського поту смертельнi вороги його товариша i господаря.

Думка про ворогiв, що на мить промайнула в головi звiра, змусила Пайду наiжачити загривок i невдоволено загарчати.

У цю ж мить молодий запорожець вiдкрив очi i рвучко пiдвiвся, насторожено прислухаючись до нiчних звукiв. Але на рiчцi все спокiйно… Не тiльки рибина не плюсне, але навiть тiнь не закривае яскравi зiрки, що вiдбиваються у водi.