Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Спершу вона побачила слiпуче свiтло, що оповивало всю ii плоть i не просто пестило ii, а наче шлiфувало: щось вiдбирало в неi, а щось причиняло iй. Дотики свiтла були, з одного боку, приемними, лоскiтливими, а з другого – дратували ii, оскiльки вона не сумнiвалася, що тiло ii е досконалим i не потребуе жодноi корекцii, а будь-яка спроба щось змiнити в ньому е насильництвом над нею, богоподiбною iстотою.

Далi – вiдчула себе не те щоб мiзерною, проте меншою i легшою, нiж до втручання свiтла, а вiдтак – беззахиснiшою.

«Свiтло – це Творець!» – врештi-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловiк, який доброхiть чи несамохiть удiлив iй частку себе, й злякалася його ляком – благоговiйним, запобiгливим, i усвiдомила, що Вiн – Отець, якому не слiд перечити. Проте все ii ество жадало, аби Вiн учинив ii такою, якою вона була перед тим, i вiдступив вiд неi.

– Єва! Єва! – нарозспiв промовило Свiтло й слiпучим променем торкнулося ii чола – не то поцiлувало його, не то поставило на ньому жарку печать.

– Є-ва? Що таке Є-ва? – несмiливо запитала вона якимось не своiм, писклявим голосом.

– Єва – це життя, – пояснило Свiтло. – Ти – Єва! – І його негучний голос сягнув кожноi клiтини ii змалiлого тiла, але збурив у нiй не радiсть, а протест:

– Я Адам! – вигукнула вона. – Твiй син улюблений!

– Єва! – лагiдно шумнуло Свiтло й немовби провело по ii довгому, довшому, нiж колись волоссю золотим гребiнцем, i воно стало м’якшим, шовковистiшим.

Цей порух Свiтла збентежив ii, з очей полилося щось гаряче, схоже на зiгрiту сонцем воду, – й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:

– Господи! Чому ти називаеш мене чужим iменем? Чому не впiзнаеш?

– Це твоi iм’я! – м’яко, але переконливо промовило Свiтло.

– Нi, нi! – палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. – Я – Адам! Адам! – i в ii свiдомостi напрочуд яскраво вiдтворилося-вирiзьбилося, як вона – Адам, нарiкае невеличку бiлокрилу iстоту «голубом», в’юнку, шерхату – «ящiркою», а бiльшеньке створiння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матерi на теплий морiжок, – «ланню».

І чомусь захотiлося iй вихопити звiрку з рук неприемноi з’яви, але видиво зникло…

– Оце Адам! – промовило Свiтло, й вона побачила перед собою… себе.

– Це я! Я! – загукала вона i спробувала пiдвестися, але не змогла, бо памороки впали на очi.