Три хрестики Аліє

Уперше Алiе брехала батьку та матерi, уперше порушила заповiдi Аллаха… У ii життi з’явився новий бог. Чи, може, вiн був iз нею вiд народження. Вирощена християнкою в мусульманськiй краiнi, Алiе завжди мала двох богiв, але тепер iй хотiлося надати перевагу богу ii матерi. Богу Лукаша…

У ii головi визрiв чiткий, як iй здавалося, задум. Вона вже знала, як на свiтанку непомiтно вийти з гарему, де на них iз Мариною будуть чекати конi, приведенi пiдкупленим конюхом, i де вони мають «випадково» зустрiтися з польськими делегатами.

Через свою служницю Алiе легко купила в работорговцiв два комплекти жiночого одягу, який зазвичай носять русинки, а у своiх евнухiв, нiби для втiхи, випросила пару овечих кожухiв, тих, що вдягають татарськi пастухи, якi на час нальотiв на пiвнiчнi землi перетворюються на воiнiв, щоби хоч якось прогодувати сiм’ю.

– Панночко, це так небезпечно… – безперестанку повторювала Марина, а втiм, виконуючи всi доручення своеi господинi. Кiлька разiв вона навiть ледь не обмовилась Фатьмi та старому евнуховi.

На противагу служницi Алiе, вiдчуваючи неабияке збудження, була непохитна в своему рiшеннi. У ii уявi все йшло гладенько, як по маслу. Приставши до польських послiв пiд виглядом бiглих бранок, вони з ескортом поiдуть на Уманщину, у маленьке село Цибулiв, до родичiв Марини. У селi Алiе приймуть за Маринину подругу, сироту, якiй нiкуди вертатися пiсля неволi. Там вона й зостанеться. Можливо, вийде замiж за якогось красеня-панича, а можливо, подасться подорожувати далi, на Захiд, i на власнi очi побачить, як видуваеться венецiйське шкло, i як плетуться бельгiйськi мережанi комiрцi.

Але бiльше за далекi краi Алiе марила Украiною. Казковими вишневими садками, снiговими заметами й святочними вечорницями, про якi так багато розповiдала мама. І коли думка про незворотнiсть – про те, що це назавжди, i що вона бiльше нiколи не повернеться додому й не назветься дочкою великого бея, – приходила в ii гарячу голову, примушуючи здригатися вiд усвiдомлення фатальностi свого вчинку, дiвчина проганяла ii геть, знову й знову уявляючи iдилiчну картину майбутнього, яку сама собi намалювала.

Такi рiднi ранiше вулички Кафи здавалися сiрими й пустими, а море, шепiт якого завжди любила слухати дiвчина, навiювало на неi лише тужливий смуток – воно, як i ранiше, було спокiйним i тихим. Штиль нiяк не хотiв змiнюватися бурею, а серце прагнуло змiн.

Одного ранку цi змiни настали.