Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Тож одного пiзнього осiннього вечора до iхньоi хижки постукали. Вiдблиски смолоскипiв i голоснi крики видавали цiлий натовп, що прийшов не з миром. Рута тремтячими руками накинула на себе кожуха, Рафал схопив iз печi кочергу – вiн навiть курей нiколи в життi не рiзав, тож у хатi не знайшлося й путнього ножа.

– Вiдчиняй, господарю, i дай нам побалакати з твоею дочкою! – крикнули знадвору.

Рута впiзнала голос кожум'яки Данила, велетня, якого мама минулоi зими врятувала вiд гарячки.

– Вiдчиняй, бо виб'емо дверi! – долинув голос тiтки Стефи Корчувашиноi, найпершоi плiткарки на всi Гончарi.

– Забирайтеся геть i лишiть нас у спокоi! – лише й встиг вiдповiсти Рафал, як вибитi дверi з трiском упали додолу.

При свiтлi смолоскипiв Рута побачила зо два десятка людей, обличчя яких красномовно свiдчили, що мiщани прийшли сюди зовсiм не перемовини вести. У руках вони тримали хто вила, хто довбню, а хто i сокиру. Їхнi сповненi ненавистю погляди були прикутi до приземистого Рафала з коцюбою в руках, i маленькоi Рути, як до безсумнiвного джерела всiх iхнiх бiд.

Проте месiею Рута себе не вважала. Зненацька iй просто зробилося шкода себе та свого батька. Адже так не чесно! Їй просто дуже захотiлося жити.

– Рафале, щоб тебе громовиця побила! Твоя руда чортиця накликала хворобу на моiх дiтей! – крикнула зарюмсана тiтка Одарчиха.

– А як ви це збираетеся доводити? – вiдрiзав Рафал, потрясаючи кочергою.

– А ми не збираемося! – вигукнув Данило, однiею рукою вiдсторонюючи направлений на нього гострий кiнець.

Але Рафал не мiг просто дивитися, як його дочку забирають до самосуду. Одним рiзким порухом вiн вивернув кочергу й устромив ii просто пiд ребра Данилу. За мить тяжка сокира опустилася на голову нещасному батьковi, обриваючи здавлений крик, що так бiльше нiколи й не вирвався з його грудей.

Та замiсть Рафала закричала його дочка. Рута заголосила так, що у всiх, хто прийшов сюди вбивати, на мить стиснулося серце. Спершу вони завмерли на мiсцi просто вiд жалю, угледiвши потоки в'язкоi червоноi кровi й нiбито зненацька прокинувшись зi сну. Навiть очi, за мить до того сповненi звiриноi лютi, раптом зробилися очима матерiв i батькiв, якi осиротили чужу дитину. Аж раптом всi кривдники почали опускатися на колiна, тримаючись за голови, груди, животи.