Сон тіні

Кохання спалахуе з новою силою. Дiвчина призналася, що втекла тому, що не бажала переходити у мусульманство. Тодi князь вирiшив, що вiн сам охреститься, i таки дотримав обiцянки. Опiсля вони одружилися, але через пiвроку князь Іскандер загинув на фронтi.

«П’ять разiв була я поранена, – пише письменниця. – Дiстала солдатський хрест «За хоробрiсть» – власне, не знаю за що! Бо тiльки й було тiеi храбрости, що я не покинула шпиталь, який запалили нiмецькi бомби! А силкувалась вивести й винести звiдти поранених. Хто ж бо зробив iнакше? Але мене увiльнили «у чистую», як казали вояки, як iнвалiда, нездiбного до працi.

Пiсля тих поранень Наталена уже не могла мрiяти про сцену, бо у неi «перемiстився слуховий центр. Чую справа те, що е злiва, й спереду те, що е ззаду (напр., iдучи авто). До того ж лiва нога залишилась також ушкодженою. З такими калiцтвами годi було думати про сцену. І це послужило, що ухопилася пера. На раду славного баритона Марiо Баттiстiнi, який тодi ще все мене намовляв, аби я писала.

Тим часом батько помер. Надiйшов 1919 рiк.

«У Киевi було багато чехiв. Вони хотiли повернутися додому. Утворювались гуртки репатрiантiв. Записалася до такого гуртка i моя мачуха зi мною. І от одного сумного сiрого вечора ми вирушили з Киева.

Подорож була довга i тяжка, особливо коли вступили до Галичини. Що вагони не зачинялися, а вiкна раз у раз не мали шибок – це ще не була головна бiда. Але не було вугiлля, анi дрiв для паровозiв.

Нарештi, десь пiд Львовом вже, нам оголосили, що потяг залишиться тут може, два, а може, й три тижнi. Хто хоче – може зостатись у вагонах. Але що нам радять пошукати собi помешкання на цей час у мiстечку.

Мачуха вирiшила:

– Якщо маемо лишатись тут i чекати, то наймемо якогось воза, конi й поiдемо до мiстечка Красного. Там мешкають моi кревняки – також з роду Лосiв. Я iх нiколи не бачила, але ми листувалися.

Нас вiдраджували, лякали, казали, що двох самiтнiх жiнок можуть вбити в дорозi. Та мачуха не вiдступалась вiд своеi думки. Нарештi двое з наших попутникiв зголосилися бути нашими охоронцями. І, як практичнi чехи, додали:

– Чи тут, чи на возi мерзнути (було це на початку грудня), все одно. Але, може, як до тих Лосiв приiдемо – вiдiгрiемось та наiмось. Ще й задурно! Бо ж таки не братимуть вони грошей iз землякiв своiх.