Сон тіні

– Здаеться, Масторе, що тобi вже стукнуло п’ять десяткiв? – спитав Аврелiй.

– Правда, пане. Вже пiдкрадаеться старiсть.

– Чи ж не час би вже тобi бути цiлком вiльним, а не вiйськовим бранцем, i вiдпочити, як личить цiлком вiльнiй людинi, а не служити як невiльник?

– А куди б я з цiею «волею» подiвся?

– Ну, куди! Хоча б додому, до своiх.

– Е-е! – махнув рукою Мастор. – Шкода й мови! Там вже всi менi будуть чужi… бiльше, як тут. Та й що б я робив iз тiею «волею» у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?

– Знаю, що зле там у вас.

Ганяють вас чужi: аллани та бастарни, чи готи, чи як iх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадуе про волю. Тодi це – рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалiешся на долю свого краю.

– Що – жалiтися, пане? Певно, що там, дома, не один жалiеться ще дужче, нiж я. Бо iм дужче припiкають всi тi аллани. А отже ходимо в ярмi, як тi воли в колодязному колi.

– Бо не прийшов ще на вас час, – докинув Антiной.

 – Треба ще почекати.

– Отож i ми з Аргусом так мiркуемо, що все життя – саме чекання.

– Чекання стосуеться майбутностi, – поважно вiдказав Аврелiй. – І хоч менi це й сумно казати, але майбутнiсть належить варварам, молодим племенам. Отже, i твоему народовi, Масторе.

– Мабуть, що так. Тiльки тим «варварам», що не лише чекають, але й самi ту свою майбутнiсть роблять. Ну, а ми… щось трохи не такi. Тiльки й того, що добре гасаемо на конях. А через те, мабуть, i не можемо всидiти на землi, на «своiй» землi.

От сьогоднi я бачив одну землячку. Дiвчатко – як пуп’яночок. Але ж думками – вся тут. Тут, куди ii випадково закинула доля. Про свiй край майже не чула нiчого.

Аврелiй виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.

– Гарно тут, – озвався Антiной, легенько дуючи у писок Аргусовi, що вiдвертався i чхав.

– А менi здаеться, що нема краще, як в Іберii, – зiтхнув Аврелiй.

Антiной здивовано поглянув на сенатора.

– Чи ж ти ii ще пам’ятаеш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобi нема кращого краю?

– Любов до рiдного краю – як любов до коханоi жiнки, юначе. Інодi треба дужчого кохання, щоб вiд неi вiдмовитися, нiж на те, щоб лишитись при нiй.

– Яка ж цiна такого дивного кохання? – знизав плечима Антiной.

– Цiна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.

– Наприклад? Не розумiю цього, – зацiкавився Антiной.