Сон тіні

Дерева й кущi в садочку схилились аж до землi перед невидимою, грiзною силою.

Всi глянули на озеро: з-за нього, з пiвденного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здiймався пiсок з Лiвiйськоi пустинi.

Але вгорi ще було ясне блакитне небо. Тiльки з-поза пiщаноi стiни пiдводились купами бiлi кучерявi хмари.

Цесарки зникли з двору.

За мить набiг новий подув iз пустинi. Теплий i гострий, вiн викинув iз якихсь таемних схованок цiлi табуни рiзних птахiв, що прудко летiли, перевертаючись у повiтрi, як шматки паперу.

Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надii, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлi, кощавi руки.

З-за озера озвалась могутня, але ще далека вiдповiдь:

– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!

Вiд того голосу озеро враз потемнiло й вигнуло, мов наiжену з переляку, спину. По сугорбистiй поверхнi Мареотiсу iз свистiнням i зойком втiкали щосили один поперед одного тисячi бiлих зайчикiв шуму й пiни. До них припадали буревiсники.

В дворище прожогом ускочив Стробус.

– Хутчiй! До хати! – гукнув вiн. – І бiси вже танцюють свiй дощовий танок.

Дiвчата хапали все зi столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.

– От, засидiвся… – нiяково озвався Дiомед, складаючи кошика. – А тепер i змокнеш. Того ж менi й нога болiла.

– Перечасуй у нас, – запропонувала Ізi.

– Однаково ж на вулицях не буде покупцiв. А кошик порожнiй, – пiдтримала Фанiон.

Дiомед подивився на Стробуса.

– Лишись, чужинче, – лагiдно промовив фiлософ.

Вiн був у доброму настроi.

– Хоча дари природи, скажiм для прикладу… – почав було, але не договорив сентенцii, бо вiтер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкi й потемнiлi, були вже долi й мiцно обiймали озеро.

Почався хаос.

Дiвчат, Стробуса, Дiомеда – всiх заразом до хати пхала могутня незрима рука.

VI. На Лохiасi

А руки скрученi за спину,

І звикли вже до пут.

    Секст Проперцiй.

На самому кiнцi вузького Лохiаського пiвострова, чи певнiше коси, заховавшись вiд гучного життя Александрii, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собi за резиденцiю цезар Адрiан.

У промитому зливою повiтрi та зеленi цей затишний куточок мiста золотився у сяйвi западаючого сонця, мов поринаючи в подвiйнiй блакитi: неба й моря. Меви бiлими смугами ткали у тiй блакитi густi мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води.