Сон тіні

 – Цe бувае частiше, що протягнеш руку по троянду, а повиснеш на оливковому суку.

– А ти, щербатий горщику, перестань хряптiти! – гаркнув Лiзiй.

Але в тiй хвилинi вулиця сколихнулась.

– Цезар. Імператор. Августа. – Ізi чула жарти, бачила цезаря, бачила пурпурою затягнену лектику Сабiни, яку натовп зустрiв мовчанням. Бачила за нею пишного цезаревого «адоптованого сина» – Вера, що iхав на конi, оздобленному крилами, оточений «чотирма вiтрами» – гарними, нагими юнаками. Але все це пливло перед нею без форми, без барв.

Вона знала напевне, немов уже пережила й бачила все це, що ось-ось iй гляне просто в очi «ii Ерос». Коли на поворотi Колюмнад з-за рогу виткнувся цезарiв повiз, чогось злякались конi. І тут почет присунувся щiльно до крамнички Евное.

Ізi кинула квiти просто на Адрiанiв повiз. Квiти черкнули по головi бiлого, як лебiдь, коня з рожевими нiздрями, оздобленого золотом i самоцвiтами. Нервовий i пружний, вiн схарапудився, став на заднi ноги. І в той мент на досяг руки, просто проти свого обличчя, Ізi побачила лице «свого Ероса».

Вiн на мить притяг поводи, i два погляди «сплелись, як фiалка i лавр у вiнку», мигнуло блискавкою в Ізiнiм мозку… чи проспiвало серце?

Далi Ізi не бачила й не чула нiчого. А все ж таки вухо вловило слова:

– Цей Антiной – мов правдивий Ерос.

– Слава Антiноевi!

– Наступниковi цезаря!

З цими словами згас свiт для Ізi. Прийдешнiй цезар… Богине! Богине!

Мiцно трималась за лутки вiкна, на якому стояла. Але бачила перед собою… море.

Вiдчувала, що вона в маленькому човнику, з якого хтось тягне ii, щоб скинути в безодню.

– Таж вона спить!

– Чи заснула?

– Ізi-i! Що з тобою?

Гукали на неi й тягли ii з вiкна Евносе й Гелене.

– Бiдна дитина, – схилився над нею Стробус. – Конче мусиш до вечора заснути, бо не ручуся, що ти витримаеш. Може б, ти не йшла до школи? Я сам пiду. І розпитаю, а ти пiдеш увечерi.

– Куди? – спитала Ізi, немов прокидаючись зi сну.

– Таж до Батила. До школи.

– Нi, нi. Я миттю.

І враз побiгла.

Стробус узяв пiд лiкоть грекиню:

– Була?

– Гелене ж обiцяла. Ось, маеш. – І вона оповiдала, мов читала з листа. Не проминула найменшоi дрiбницi.

– Ну, стривай! – хитнув головою Стробус на адресу Лiзiя. – Як хто з нас буде – скажiм, для прикладу – «щербатим горщиком», то це напевно ти. От тодi побринькаеш губами, а ми послухаемо.

* * *

Пасток не наставляв я, але мене самого впiймала любов.