Шляхами і стежками життя

Донья Ангустiас де Рохас i Карраско була вдовою.

* * *

Сiм мiсяцiв, один за одним, клали днi, як камiння, з яких виростала стiна мiж доньею Ангустiас та Еугенiо. Вiд менту, коли смерть пересiкла мереживо безнадiйних мрiй, Ангустiас i Еугенiо бiльш не бачились.

Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навiть для найближчих кревних.

Еугенiо повернув до Мадрiда, назовнi не змiнений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустiас.

Здавалось, ображае цим мертвого, який не може вже боронити анi своеi дружини, анi своеi честi.

– Невже ж бажання може вбити людину на вiддаленню? – запитував себе Еугенiо. – І думка – зброя, страшнiша за шпаду?

Еугенiо намагався тiкати вiд самого себе. Намагався розвiяти настирливi думки. Блукав Мадрiдом, викликаючи в пам’ятi подii та постави, якi вчинили з «мiста семи зорь»[115 - Тут Наталена Королева описуе прапор Мадрида, на якому зображено 7 зiрок (за кiлькiстю зiрок у сузiр’i Великоi Ведмедицi).

] немовби скорочену формулу пiзнiшоi iсторii Еспанii.

Але доля немов смiялася з молодого старшини. І коли йому здавалося, що гострий бiль вже не такий пекучий, раптом виринав перед очима герб мiста Мадрiда: дерево i медвiдь у його стовбура, а на бордюрi тарчi сiм зорь…

І з новою силою вирисовувалось геральдичне дерево кордованського палацу, а приспана болiсть гризла душу з вiдновленою силою… Немов шматував ii пазурами геральдичний ведмiдь… А дев’ять лазурових зорь горiли ранами в серцi.

І знов вогненний вихор болiстi пiдхоплював i нiс у безвiсть, де нема нi вiдпочинку, нi полегчення, нi увiльнення…

Щоб не бачити цього геральдичного дерева й зорь, Еугенiо перенiс своi блукання мiстом пiд лагiдний погляд зорь правдивих. Вiльний вiд вiйськовоi служби час присвятив студiям та читанню улюблених своiх арабських авторiв.

Уникав товариства, уникав руху денного Мадрiда з його повними згукiв i барв вулицями. Не хотiв бачити вогненних блiкiв, квiтiв у вiкнах домiв, на балконах та у волоссю жiноцтва.

Того характеристичного для Мадрiда жiноцтва, в масi якого цiлковито зникають негарнi та старi жiнки. Лишаючи вражiння, що тiльки молода i гарна жiнка, як «генiй мiста», безiменна й невловима, присутня скрiзь: вiд тiнi соборiв й до тiнi дерев.

– Дерева без овочiв[116 - Овоч (пор. чеськ. owoce) – плоди, фрукти.], сеньйор падре! – згадав обурення й здивовання староi Хосефи, своеi пiстунки[117 - Пiстунка (дiал.) – нянька, вихователька, доглядальниця.