Край неляканих птахів

У секретарки аж дух забило вiд запаху часнику, цибулi, тютюну та гною. Вона рвучко встала й вiдчинила кватирку, щоб з приймальнi вивiтрився неприемний запах.

– От люди! – зiтхнув Кендюх, клянучи себе за мимовiльну слабкiсть та жалкуючи за вiддану якомусь бомжу «п’ятiрку». – Ви гадаете, Оленько, вiн вдома кусня хлiба немае?

– Мабуть…

– Як би не так! Йому на горiлку грошей бракувало,

– А голоднi дiти?

– А iх у них немае.

– Як це немае?

– Всiх своiх дiтей ця сiмейка здала у дитячий будинок, – згадав Кендюх.

– Он як! А навiщо ж вони iх роблять?

– А спитай iх!..

Секретарка лише стенула плечима.

– До речi, Оленько, знаеш, як прiзвище цього чоловiка?

– Нi, не встигла дiзнатись, Олексо Дмитровичу.

– Нещасний.

– Нiчого собi прiзвище!

– А як його звуть?

– Як можуть зватися люди з таким прiзвищем? Звичайно, Іванами.

– Легко запам’ятовуеться.

– Яке прiзвище у людини, така у нього й доля.

– З цим вiдвiдувачем все точно. Нещасний е нещасним.

– Значить, Оленько, я йду на обiд, – сказав Кендюх.

– Добре, Олексо Дмитровичу.

Голова райдержадмiнiстрацii попрямував у двiр, де на нього вже явно зачекалась службова «Волга». Оскiльки сьогоднi нiяких районних нарад не передбачалось, грошi у район не надходили й Кендюху не довелось ламати голову над тим, кому видiлити кiлька тисяч гривень, а кому – нi, обiдню перерву вiн вирiшив затягнути не на годину чи пiвтори, як зазвичай, а навiть на цiлих три.

2

О п’ятнадцятiй годинi Олекса Дмитрович Кендюх пiсля гарного обiду у колi власноi жiнки повернувся до свого робочого кабiнету.

– Алло, – приклавши слухавку до вуха, вiдгукнувся вiн.

– Олексо Дмитровичу? – перепитав знайомий голос.

– Так, Іване Петровичу, – вiдразу впiзнавши голос керуючого справами облдержадмiнiстрацii, вiдповiв Кендюх i, мов по командi, пiднявся з крiсла й виструнчився, мов новоспечений лейтенант перед генералом.

– Доброго дня, Олексо Дмитровичу!

– Доброго дня, Іване Петровичу!

– Олексо Дмитровичу, ви самi в кабiнетi?

– Сам, – глипнувши для надiйностi на щiльно зачиненi вхiднi дверi свого службового кабiнету, пiдтвердив вiн.

– Неприемна новина, Олексо Дмитровичу. Не знаю, як i сказати вам…

– Та кажiть вже, Іване Петровичу, як е.

– Розумiете, Олексо Дмитровичу, губернатор думае провести у вашому районi виiзне засiдання облдержадмiнiстрацii.