Край неляканих птахів

Інколи обiднiй стiл був ще багатшим, але бiднiшим – нiколи.

Кендюх любив обiдати у колi своеi дружини. Думками вiн вже був за столом. Тож позбавляти себе насолоди смачно пообiдати просто не мав права.

Про чоловiка, який так невчасно завiтав у приймальню, Кендюх колись краем вуха щось чув. У того було шестеро чи семеро дiтей. А може й бiльше, бо його дружина щороку ходила череватою.

Про все це Кендюх згадав мiж iншим. Вiн хотiв швидше спекатись вiдвiдувача, але ще не знав, як це зробити. Інтелiгентно й без образ.

– То ви, вельмишановний, до мене? – замикаючи дверi свого службового кабiнету на ключ, знову запитав Кендюх.

– До вас, аякже, менi бiльше нiкуди звертатись по допомогу, – заторохтiв чоловiк. – Життя зараз, знаете, яке складне?

– Знаю, – знаю, – безцеремонно перебив його Кендюх. – Що у вас там за проблема?

– У мене грошей на хлiб немае, а вдома ж п’ятеро голодних дiтей.

– Зараз скрiзь немае грошей, – важко зiтхнув Кендюх. – Я просто дивуюсь, як тi нещаснi люди сьогоднi виживають.

– Олексо Дмитровичу, допоможiть! – помiтивши, що Кендюх вже сховав ключа у кишеню, попросив вiдвiдувач. – Видiлiть хоч маленьку матерiальну допомогу…

– Та де ж я тобi, голубчику, ii вiзьму? – розвiв той руками. – Он зранку вчителi мiтингували, зарплату за останнiх п’ять мiсяцiв вимагали.

А звiдки ж у районi вiзьмуться грошi, коли пiдприемства не працюють, колгоспи давно вже на ладан дихають?

– Та я розумiю…

– Та що ви, дорогесенький, розумiете? Одному лише Боговi вiдомо, скiльки менi сьогоднi коштувало нервiв, щоб вгамувати тих розлючених вчителiв! Чого я iм тiльки не обiцяв!

А ми ж самi, бiднесенькi, вже три мiсяцi не отримуемо зарплати, але не мiтингуемо й не галасуемо, а ходимо на роботу.

– А тут i роботи не маеш!

– Що поробиш, дорогесенький? У нашому районi з роботою дуже сутужно.

– Та я розумiю, але може у вас знайдеться хоч гривень двадцять? Адже дiтей нiчим годувати, – став бити на почуття чоловiк.

– Немае у мене грошей, рiднесенький. Я сам сьогоднi у дружини п’ять гривень на хлiб вициганив, – вiдповiв голова райдержадмiнiстрацii i, для пiдтвердження достовiрностi своiх слiв, вийняв з кишенi п’ятигривенну купюру.

– То позичте хоч цю «п’ятiрку» на хлiб!

У прохача був такий жалiсливий вигляд, що Кендюх вiддав йому тi злощаснi п’ять гривень.

Взявши грошi, чоловiк хутко зник. Про його вiзит нагадувало лише смердiння.