Дріт

 – Олена в передпокоi скаже, скiльки Божою милiстю дарованих тобi скарбiв ти маеш удiлити во благое дело прорiцанiя зжитого та вхожого дня, начертаних Божою десницею на людськiй книзi буття, Божою милiстю во славу Господа данiй для чтива матiнцi Євтихii, абись вiдкрити блудним синам i дочкам очi на тисненi iх судьби.

– За що платити? – не втерпiв обурений Славко. – Ви ж нiчого не сказали.

– Я сказала все, – важко глипнула матiнка Євтихiя. – Все, аби вберегти людину вiд скорботи. Бо iнколи скорбота не вартуе бiльш детального всiкновенiя в судьбу.

– Нащо менi ваша скорбота? – не вгамовувався Славко. – Ви менi скажiть, хто взяв персня.

– Скорбота не моя, твоя, – поправила хлопця матiнка. – І я не певна, що ти ii хочеш надпити.

– Хочу, – буркнув.

– Скорбота великою буде, – страхала Євтихiя, – а бiль ще бiльший за скорботу. Невже ти хочеш такого великого болю, пане Пулюй?

– Хочу, – не вгавав.

– Краще йди, – пiдвелася матiнка Євтихiя.

– Тодi я не заплачу, – пригрозив Славко.

Матiнка походила по кiмнатi, подумала.

– Добре, – глянула в очi. – Сам захотiв, тож терпи.

– Витерплю, – не вiдвiв очi, мовив з викликом.

– Перстень звела твоя доля, – почала Євтихiя.

– Це я вже чув, – перебив, – хочу бiльше конкретики.

– Якоi ще конкретики ти хочеш? – розсердилася матiнка. – Ти що, не знаеш своеi долi?

– Якоi ще долi? – холодком потягнуло по хлоп’ячiй спинi.

– Ти, хлопче, на гребенi нинi, – мовила Євтихiя.

– Кажiть свое слово, – зробив вибiр Славко. – Хто взяв перстень?

– Таня, – сказала вiщунка.

– Брехня! – схопився з мiсця. – Нагла брехня! Не вiрю! Прагну доказiв!

– Ну, хлопче, я – не слiдчий; я – провидиця, – мовила бабця. – І тим паче, дещо скажу. Твоя доля знала мою силу й тому дуже противилася твоему приходу сюди.

– Ну… – не знав, що сказати.

– А як i не противилася, – скоромовкою продовжувала бабця, – то чинила спротив потай.

– Противилася, – погодився врештi.

– Отож-бо, – шепотiла Євтихiя. – А ще знайдеш ти в своiм дворi дрiт. Бо ангели не в’яжуть крильми, хто б тобi що не казав. В’яжуть не ангели, люди. Лукавством, словом обплутують, а дрiт кладуть у двiр i в’яжуть, аби лукавство не луснуло, а в’язало довiку.