Дріт

Яка може бути визначена доля, коли ми вiльнi цiеi секунди рушити в будь-яку з чотирьох сторiн. І в кожнiй сторонi в нас ще по тисячi таких перехресть. Який екстрасенс може прорахувати всi нашi думки та дii на незлiченних перехрестях? Дурня те все, не вiрю.

– Дозволь не погодитися, – заперечив Славко. – Бо можна сказати й iнакше – куди б ми не йшли на всiх тисячах перехресть, ми однак пiдемо туди, куди веде нас доля. Ми не виберемо iншого шляху, окрiм даного нам. Ми тiльки тiшимося, що маемо чотири дороги, а маемо лишень одну, бо по чотирьох одночасно пiти не годнi.

Тож завжди вибираемо ту, яка нам прописана. А щодо можливостi екстрасенсорного погляду в минуле, то тут i сперечатися нi об чiм – минуле писане в Божiй книзi, вартуе лиш умiти повернутися в перегорнуту сторiнку та прочитати.

– Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, – мовила Таня. – Але я тобi не раджу горнутися до забобонiв i мракобiсся. Огорнуть пiтьмою – заблудишся й серед одноi дороги, не кажучи вже про чотири.

По тому й розсталися, змiнивши принаднiсть i чарiвнiсть балу на невдоволення незгодою одного з одним.

* * *

Славко все-таки вiдвiдав екстрасенса.

Практикувала в мiстi така собi ворожка – матiнка Євтихiя.

Ще дiд покiйний, сунучи рiд Пулюiв до аристократизму, вивiряв шляхи поступу в матiнки Євтихii. Та й батечко Славкiв бiзнес-проекти бiгав до неi погоджувати.

Пiшов i Славко.

На подвiр’i в матiнки гомонiв i товпився люд.

«Ого, якби не було в бабери зiркого ока назад i вперед, чи й сунуло б стiльки народу по нiщо?» – подумки докоряв Славко Танi, переконуючись у вiрно вибраному шляху пошуку зниклого персня.

Черга в’юнилася подвiр’ям у трьох десятках осiб – чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свiй аристократизм.

Правдами й неправдами пробився до молодицi, котра в передпокоi матiнки управляла людським потоком.

– Я – Пулюй! – гордо мовив.

Молодиця зiрвалася з мiсця, метнулася за дверi.

– Для мене всi люди рiвнi, – долинуло грiзне Євтихiiне з-за дверей.

 – Пулюй чи Петренко з колгоспу – всi в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усi в однiй шерензi.

Молодиця вигулькнула з-за дверей, розвела руками.

– Займайте чергу, – порадила.

– Хто тут крайнiй? – брiв Славко вздовж натовпу.

– Я, – важко вичавив зi впалих грудей зiв’ялий чоловiчок. – Сiдай, хлопче, – вказав на травичку на морiжку.

Нiчого було робити – присiв Славко край людськоi черги.