Дріт

Адже дiдiв дарунок той перстень, адже дорогезний аж до зашпорiв, сльози бризнули з очей – хто посмiв поцупити, як, чому?

З тими думками гiркими, з розпачем непогамовним, аж фрак зблiд, i приплiвся Славко до Танi.

– Оце такi справи, – роз’яснив ситуацiю. – Не пiдемо сьогоднi на бал, бо то ж не принц з принцесою туди з’являться, а двi примари понуруватi й сквашенi. А я не хочу примарами втиратися в людськi очi, я хочу ошелешити iх нашою королiвською з’явою. Перенесемо з’яву, Таню, бо сьогоднi я не годен випромiнювати щастя.

Бачив – засмутилась, але вдiяти нiчого не мiг.

– Пробач, – зiтхнув.

– Розумiю, – схилила голову дiвчина. – Хто ж втратою радiе. Хустинка з сумочки звiеться – i то жаль крие; а тут – та-акий перстень.

– Та не в перснi, врештi, справа, – розводив руками Славко. – Інше бентежить – хто, хто, як? Душа болить не вiд втрати коштовностi, а вiд пiдступностi чиеiсь. Не таке вже й широке коло осiб перейшло мою хату, ще вужче коло мiтило в тiй хатi персня, i хтось один, близький i вхожий, перекреслив усе з-за шматочка вимережаного золота.

Страшно, Тетянко моя, вiд того, що я в когось безмежно вiрю, а вiн з моеi вiри, не роздумуючи навiть, здатен стесати кинджала та встромити, як причину знайде, менi в серце. Дружба, яку за антарктичнi льоди маю, здатна скреснути, як рихла крига на забутiй рiчечцi по веснi. То де ж твердь на землi, кохана моя? На що обiпертися можна в цiм свiтi, не боячись упасти, втративши будь-якоi митi опору? В кого можна вiрити, крiм себе, на землi? Бо як немае твердi, немае опори, немае вiри – то що тодi е в людини, що, ради чого варто родитися i жити?

– Ти, Славку, краще не допитуйся в себе якоiсь абстракцii, а зателефонуй до мiлiцii, – порадила Таня.

– Безнадiйна трата часу й сил, – махнув Славко рукою. – Я не знаю, коли той перстень пропав, я ж не милувався ним щодня. Два чи три днi пройшло, як востанне його бачив, у хатi сто слiдiв стерто й сто народжено – хто вже що знайде. Хiба до екстрасенса сходити? – знайшовся враз на думцi.

– По що? – здивувалася Тетяна.

– Ну, – роздумував Славко, – може, вкаже, де шукати пропажу. Або гляне в майбутне й побачить, чи знайду.

– Не раджу втягуватися у всяку магiю, – не погодилася Таня. – Шарлатанство то все. Майбутне незнане, бо його ще немае.

– Ти хочеш сказати, що немае долi? – запитав Славко.

– А хiба е? – дивилася в очi дiвчина. – Ось глянь, стоiмо ми на перехрестi – перед нами три дороги вперед i одна назад.