Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

 – Якби оцi рицарськi помисли не володiли неподiльно всiею моею iстотою, не було б такоi речi, що б я ii не зробив, не було б такоi цяцьки, що б я не змайстрував своiми руками – чи клiтку, то й клiтку, чи копирсалочку до зубiв, чи що завгодно.

У цей час хтось стукнув у дверi; як спитали, хто там, на вiдповiдь почувся Санчiв голос. Упiзнавши його, ключниця втекла мерщiй з кiмнати, такий той чоловiк був iй осоружний. Дверi Санчовi одчинила небога, а Дон Кiхот прийняв його з розкритими обiймами; вони замкнулися вдвох у покоi, i мiж ними завелася розмова, не менш цiкава, нiж перед тим була.

Роздiл VII

Про що говорив Дон Кiхот iз своiм зброеносцем та про iншi преславнi подii

Побачивши ключниця, що пан замкнувся iз Санчом Пансою, одразу дорозумiлась, про вiщо в них мова буде – радитимуться, ясна рiч, як у похiд утрете вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець i однедавна приятель ii пана потрафить одраяти його од того нерозважного замiру.

– Що з вами, панi господине? Що вам оце такого подiялось; що на вас образу немае?

– Та менi то нiчого, паночку мiй Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.

– А чого ж його рве, панi господине? – спитав Самсон.

– Та нi, – одповiла ключниця, – не так iрве, як ви гадаете, а поривае, кажу, йому душу знов ота божевiльна думка: хоче вiн, бакалярчику мiй годний, iзнов у свiти рушати, це вже буде втрете, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослi ледве живого та теплого пiсля кийового бою; вдруге на пiдводi з волами, та ще й у клiтцi – вiн усе казав, буцiмто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рiдна мати була б не впiзнала: худий-худющий, тiльки снасть, та жовтий увесь, а очi геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яець шiсть сотень збавити, те знае Пан Бiг i добрii люди, та й кури моi не дадуть менi збрехати.

– Та вiрю, вiрю, – сказав бакалавр, – вони ж у вас такi гарнi, такi гладкi i так добре поведенi, швидше розсядуться, анiж неправду скажуть.