Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Хотiвши добре побавитись тоi ночi, вiн надумав потурати всiм його примхам, тож i сказав Дон Кiхотовi, що схвалюе його намiр, цiлком притаманний i властивий таким знакомитим рицарям, на якого вiн подобою своею бадьористою виглядае; що й сам вiн (корчмар би то) замолоду теж таким хвальним промислом трудився – вiявся свiтами, шукаючи пригод; було його скрiзь: i на малазьких жердовищах, i на рiаранських островах, i в севiльських бурдеях, i на сеговiйському точку, i в валенсiйському оливняку, i в гранадських передмур’ях, i на санлукарському узбережжi, i на кордовському жереб’ячому плацу, i по толедських шинках, i по прерiжних кутках, де вiн руками чудеса творив, а ногами тягу давав, де не одну каверзу спроворив, не одну вдовичку збаламутив, не одну дiвку справичив, не одного малолiтка ошукав i тим дав себе знати всiм чисто гишпанським судам та трибуналам, аж поки не осiв отут у власному замковi, де й живе своiм та чужим коштом, пригощаючи всiх мандрованих рицарiв, незалежно вiд iх сану i стану, з самоi щироi любовi, що вiн до них мае; вони ж за тую його люб’язнiсть дiляться з ним своiм добром.

До сього вiн iще додав, що при замку немае каплицi, де можна було б одбути нiчне вартування, бо стару розваляли, а новоi ще не поставили; але йому напевно вiдомо, що в разi потреби вартувати при зброi вiльно в будь-якому мiсцi, отже, нехай його гiсть перебуде сю нiч на замковому дiдинцi, а вранцi, як Бог поможе, вiдправляться всi приписанi церемонii, i вiн стане справдешнiм рицарем, i то таким, що не знайдеш у всьому свiтi хрещеному.

Потiм корчмар спитався в Дон Кiхота, чи мае вiн грошi; той одказав, що не мае нi шага, бо нiде в книгах не читав, аби мандрованi рицарi носили при собi побрязкачi. На те заперечив корчмар, що вiн помиляеться: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такi простi й потрiбнi в дорозi речi, як грошi або чистi сорочки, однак це зовсiм не значить, що в рицарiв iх не було; навпаки, йому достеменно вiдомо, що всi мандрованi рицарi, про яких понаписувано цiлi стоси книг, мали про всяк случай добре натоптанi гаманцi; брали вони з собою i сорочки бiлi, i слоiки з мастю – рани гоiти: не завше-бо в чистому полi або серед степу десь воюючи i на рани здобуваючись е спромога знайти собi цiлителя, хiба тiльки, як накладав хто з чаклуном яким премудрим, що зараз тобi й пришле на хмарi дiвчину або там карлика зi склянятком води цiлющоi; аби одну краплю ковтнув, усi болячки твоi i врази де й дiнуться.