Зло не має влади

) Верхнi поверхи ще зберiгали хоча б зовнiшнiй порядок – не громадились як попало меблi, не лiтали пiдхопленi протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених курячих кiсток. Я шукала кабiнет Оберона, i я його знайшла – хоча вiн мав зовсiм не той вигляд, як запам’ятався менi.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкiльну. На дерев’яному ослонi лежала картата шкiра (я згадала, Оберон називав ii шкiрою бебрика). На нiй добре було грати в шахи…

У стiнi темнiла напiвкругла нора.

Видно було, що й там нiхто не жив – отвiр затягло павутинням. (Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з пiдв’язаним до спини хвостом?…)

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон? Що ж тут трапилося – хто менi вiдповiсть на це запитання?!

Я опустилася на колiна, доторкнулася щокою до шкiри й погладила ii тремтячою рукою. Дуже хотiлося виплакатись, сльози повзли вже до самого носа; я на превелику силу опанувала себе.

Швидко смеркло.

З вiкна мiсто було як на долонi. Темне мiсто, тiльки десь палала пожежа. Останнi вiдблиски заходу вiдбивалися на куполi храму-музею. Я з натугою вiдчинила раму, розчахнула вiкно.

Майже вiдразу, не чекаючи запрошення, на пiдвiконня опустився чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кiмнату, зiслизнув з пiдвiконня всередину й обернувся Максимiлiаном.

– Вiн не хоче тебе в союзники, – сказала я без вступу. – Або ти менi тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Вiн i оком не змигнув.

– Бачила, хто прийшов?

– Так…

– Тепер-то Гарольд мене точно не прийме… У нього е iнший, гарний i приемний союзник – принц-деспот. – Максимiлiан недбало почесав носа.

– Вiн збожеволiв… – пробурмотiла я. – Гарольд схибнувся…

– Лiно, зiзнайся: Гарольд нiколи не був надто розумним.

– Зате вiн завжди був шляхетним… – я хотiла додати: «на вiдмiну вiд тебе», але стрималася. Впiймала себе на тiм, що розмовляю з некромантом як iз другом, адже вiн единий з усiх пам’ятав Оберона! І вiн не укладав, подiбно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разiв намагався мене вбити й ще спробуе.

Вiн начебто став якийсь… людянiший.

– Хто випустив принца-деспота з в’язницi? – запитала я рвучко.

– Нiхто. Вiн утiк. Треба сказати, принцеса Розiна вмить розiрвала iхнiй шлюб i втекла з якимось пiратом.

– Як Оберон допустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася.