Зло не має влади

А тим часом вечiр похолоднiшав…

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотiлося побачити Оберона… От було б класно, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабiнет… А вiн пiдвiвся б назустрiч (i навiть пацюк у фартушку – Дора, на мить перестала б мести стiльницю мiтелкою зi зв’язаного пiр’я). Вiн сказав би: «Здрастуй, Лiно!» І вся Максимiлiанова маячня виявилася би брехнею…

Або навiть нехай i так: некромант не брехав – до мiста дiйсно пiдступають полчища Сарани. Оберон справдi кудись вiдлучився… Але вчасно довiдався про це та повернувся.

Тодi ми станемо плiч-о-плiч, як багато разiв ставали, i вiдiб’емося хоч вiд Сарани, хоч вiд колорадського жука!

Хто такi стоноги, на яких пересуваються пустельнi воiни? Забула запитати в Максимiлiана. (І, якщо чесно, не надто й хочеться знати…)

Лiс навколо шелестiв, щебетав, витрiщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводжав мене поглядом. Пташки завбiльшки з метеликiв перепурхували над головою, а метелики завбiльшки з великих птахiв завмирали на квiтках iз розпластаними крильми.

Я була зовсiм сама й почувалася не магом дороги, а просто дiвчинкою, що заблукала в лiсi баби-яги.

Раптом я помiтила зачаену темну постать у чагарнику: хтось бородатий, укритий шерстю, об’iдав iз куща червонi ягоди. Я зупинилася, ладна втiкати або ж битися, однак любитель ягiд не звернув на мене жодноi уваги – навiть кошлатоi голови не повернув, а так само ласував собi, тихенько бурмочучи пiд нiс.

Я пiшла далi, раз у раз оглядаючись, i за кiлька хвилин вибралася на битий шлях.

* * *

Я ввiйшла до мiста через пiвнiчну браму. Ранiше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нiкого – нi у воротах, анi на найближчих вулицях. Мiсто, таке поважне, обжите, нинi виявилося майже порожнiм. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, нiж мiг би налякати десяток Максимiлiанiв.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто менi здався п’яним. Хтось крався, не пiднiмаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив i смiявся.

Менi зустрiлося кiлька вiзкiв, навантажених домашнiм майном, – люди, якi правили кiньми, не пiдiймали погляду вiд круглякiв брукiвки. Всi вони прямували до нижньоi частини мiста, до виходу на битий шлях (а може, до порту).

Я вийшла на центральний майдан i зупинилася перед Храмом Обiцянки. Я встигла забути, який вiн великий. Яскравий купол майже не потьмянiв за минулi роки, зараз вiн виблискував червоним i золотим, вiдбиваючи призахiдне сонечко.