Візит до Імператора

 – Там — гiрше. Повiр.

* * *

Не було ранку. Не було ночi. Нiхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумiв, як це – бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, й рiк. М’язи вже не втомлювались – не витримували нерви. Гра ставала бiльш дедалi напруженiшою; фол iшов за фолом, штрафний за штрафним. Супротивники, ранiше бiльш лояльнi один до одного, тепер уже сипали образами i навiть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двiстi шiстдесят чотири – тисяча двiстi шiстдесят на користь команди Мела.

Здаеться, Людовик та Мел також пiддалися азарту. І також посварилися; вони сидiли, не дивлячись один на одного, i з кожним кидком все стрiмкiше розгортали «гонку озброень».

Антон спочатку отримав камiнцем по потилицi. Потiм дротиком у шию. Потiм ножем у спину. Потiм стрiлою у сонну артерiю. Потiм пiд час його кидка пролунав пострiл; м’яч прокотився по кiльцю i не потрапив туди. Поки Антон лежав на снiгу iз кулею в попереку, Мел та Людовик влаштували тихi сперечання: Мел стверджував, що суперник вистрелив не у момент кидка, а ранiше, а Людовик пропонував йому програвати з гiднiстю.

Щоб помститися, Мел також почав стрiляти гравцiв Людовика, причому калiбр у нього був наче для полювання на слона. Атакуючого Олега вiн убив разiв сто, а Сашка – двiстi сiмнадцять разiв, причому останнiм пострiлом розтрощив Сашку голову, i той хвилини зо три лежав пiд кiльцем, перш нiж змiг пiдвестись.

– Розiбрали гравцiв! – волав Вова.

– Не гальмуй! На швидкостi! – кричав Сашко.

Рахунок був тисяча триста дев’яносто шiсть – тисяча триста дев’яносто вiсiм на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…

* * *

Зi стелi зривались краплi – важкi, прозорi й дуже холоднi порiвняно зi звичайною водою.

Пара згустилась. Здавалось, що дивишся на свiт крiзь шкiльну вимочку.

На тiлi Сашка не лишилося вже й слiду кiптяви, а вiн усе тер i тер боки, плечi, спину. Обличчя.

– …А бувае, соромно зiзнатися, – говорив Вова. – Соромно зiзнатися людям, яку пiдлiсть зробив…

– Дурiсть, – виправив, поморщившись, Олег.

– Пiдлiсть, – хрипко озвався Сашко. – Правильно Вован каже.

– А я з дитбудинку, – зверхньо кинув Олег. – Кому я потрiбен?

– У тебе дiти могли бути, – сказав Сашко з докором.

– А могли й не бути, – огризнувся Олег. – Це ви, у кого мати там, батько, хто через жуйку повiсився – ви дурнi.